Замало пам’ятати – потрібна непокора і протистояння злу

Створено: Четвер, 23 червня 2011, 08:14

Не змальовуватиму всіх жахів московсько-більшовицького і німецько-нацистського режимів. Цього не знає лише той, хто не хоче знати. Йому добре у власному мороці. Апелюватиму до пережитої трагедії родичів наших і до нашої теперішньої незгасної трагедії. Вона не застигла на світлинах замордованих комуністами і нацистами – вона далі у різних формах розгортається у нашому житті, позаяк ми ще не дали ворогові гідної відплати.

І у цьому наша найбільша провина перед замордованими та полеглими. Тому і приїздять сюди під охороною влади з червоною шматою – символом терору, тому і підписують відповідні закони на тлі здитинілих закликів до толерантности і відсутности агресії у час розгулу сатанинського зла у ліберальній сутані.

Хотілося б тій владі повернути наше віче у винятково скорботну і впокорену горем площину. Одначе велика Леся каже: «Що сльози там, де крови мало?». Це людиновбивство, передусім убивство українців, відповідно до християнського катихизму, кличе про помсту до неба. Замало пам’ятати – потрібна непокора і протистояння злу. Це називається зростанням нації. Наше протистояння 9 травня стрімко збило їхню окупаційну пиху – і ця наволоч у своїй агонії відступила. Нема іншого шляху побудови самостійної і вільної держави як нещадна боротьби зі злом у всіх смислах цього слова. «Свобода» категорично відмежовується від безглуздих, безсилих гасел на зразок «Пам'ять без агресії», а натомість закликає до рішучого протистояння чинному режимові згортання української держави з усією полум’яною силою наших знань і почуттів.

Запитую себе у подиві-розпачі, як могли деякі львів’яни 17 вересня 1939 року з хлібом-сіллю та квітами вітати червону орду окупантів, яка до цього у 1933 році вчинила Голодомор-Геноцид, а у 1937 – затероризувала всю країну, а потому – від 1939 до 1941 рр. – понад 1 млн. галичан відправила на каторгу ??? Чи не їхні нащадки – поразки людської подоби – тепер закликають нас до толерантности з «пам’яттю без агресії»? Мимоволі згадую Батька нації Тараса Шевченка і його грандіозно герметичну містерію «Великий льох», де до раю Господь не пускає ті душі, що, будучи у тілі людському, згрішили: дівчина Пріська «вповні шлях перейшла» гетьманові Хмельницькому, коли той їхав присягати до Переяслава; інша «цареві московському / Коня напоїла / В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави»; третя начебто невинно усміхнулась до цариці Єкатєріни – «та й духу не стало!». На перший погляд – вчинки дівчат – це свята наївність, але саме вона запускає мотор глобального винищення нації. Скільки ще треба читати Шевченка, щоб він врешті став зрозумілий? Чи не за ці квіти зла й улесливу підхлібність 17 вересня 1939 року заплатили наші родичі у масакрах галицьких тюрем 1941 року?

Отож знаймо про це і діймо адекватно. Комунізм і нинішній всепрощенський лібералізм – плоди одного дерева: ґвалту над людською гідністю і правдою почуттів.

Автор: Ірина Фаріон