Молотоff

Гасла протесту:
Ми не боїмось руїн. Ми несемо новий світ в наших серцях. Цей світ шириться і в цю хвилину. Буенавентура Дурруті
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Революція - єдина форма безпосереднього самоврядування С. Дацюк
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
Свобода - це, в першу чергу, не привілегії, а обов’язки А. Камю
Революція може бути небезпечною, оскільки вона сильна. Рауль Кастро
Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає. Д.Донцов
Взаємодопомога – фактор еволюції. П. Кропоткін
Революція неймовірна, тому що вона справжня. Гасло 1968 року, Франція
Жити - значить не коритися А. Камю
A+ A A-

Ноам Хомський: Революція, що жевріє у глибині

Інтерв'ю Єви Голінгер з Ноамом Хомським - американським філософом та політичним активістом, професором мовознавства Масачусетського технологічного інституту (МТІ).


Хомський добре відомий академічній та науковій спільноті як один із засновників сучасної лінгвістики та визначна постать в аналітичній філософії. З 1960-х років стає широко відомим політичним дисидентом і анархістом. Хомський є автором понад 100 книг.

- Я зустріла одну вашу цитату, в якій йдеться про те, що влада завжди є нелегітимною до того моменту, поки не доведе свою легітимність. Наразі у Венесуелі ми перебуваємо у процесі конституційної реформи. В контексті цієї реформи влада народу (the People's Power) має намір отримати конституційний статус, що насправді перевищуватиме всі інші владні гілки: виконавчу, законодавчу та судову; також у Венесуелі існує можливість електорального волевиявлення та громадського врядування. Чи може це слугувати за приклад влади, що набула своєї легітимності? Влади народу? І чи міг би цей приклад змінити уявлення про те, якою має бути влада? І змінити образ Латинської Америки з огляду на те, який вплив на інші країни регіону має боліваріанська революція?

- Думаю, що в своєму питанні Ви правильно додаєте до модального дієслова частку "би". Так, "міг би", але це залежатиме від того, у який спосіб ця легітимність буде зреалізована. В принципі окреслена концепція видається досить потужною та переконливою, але завжди все залежить від шляхів її реалізації. Якщо у Венесуелі справді існує питома участь народу в процесі прийняття рішень та вільному утворенні спільнот, погоджують, вона могла б мати вкрай велике значення. Насправді, те, що Ви описали, є традиційним анархістським ідеалом. Саме така концепція була втілена та протрималась лише рік в Іспанії в 1936 р. перед тим, як її придушили зовнішні сили: сталіністський СРСР, гітлерівська Німеччина, фашистська Італія Мусоліні у безпосередній кооперації із західними буржуазними демократіями. Всі вищеназвані сили з острахом ставились до її реальних проявів. Неможливо не помітити велику подібність між цими подіями та тим, що ви описуєте, тож, якщо у Венесуелі такі процеси зможуть функціонувати та вижити і по-справжньому розповсюдити владу між членами суспільства та їхніми спільнотами, це матиме неабияке значення.   

- Чи вважаєте Ви такі прояви лише ідеалістичною ілюзією, чи вони можуть здобути реальне підтвердження?

- Я схильний до другого. Та зазвичай їх нищать зовнішні сили, що вважають такі речи небезпечними...

- Але в нашому випадку існує уряд, що сам виступає їхнім ініціатором? Держава, що їм сприяє?

- Ця як раз і є суттєвим питанням. Від кого походить ініціатива: від народу, чи від Держави? Можливо, такі процеси може зініціювати Держава, але без наповнення їх енергією, що йде від самого народу, існує велика вірогідність того, що вони перетворяться на банальне спускання згори директив. Ось в чому річ! В Іспанії причиною суттєвого успіху була народність руху, ситуація, що достатньо відрізняється від того, що маємо у Венесуелі. В Іспанії анархістська традиція була дуже глибоко вкоріненою. Революції передували 50 років освітніх проектів, експериментів та інших намагань, що зазнали утисків та переслідувань, тобто речі, про які йде мова, глибоко вкорінилися в людській свідомості. Тож, коли сталася зручна нагода, іспанці розвивали те, що вже було сформоване у їхній свідомості, те, що вони вже намагалися втілити багато разів; це не було спонтанним порухом, це було наслідком десятиліть освітньої діяльності, організування та активізму на певних ідейних засадах. У Венесуелі інша ситуація, там зміни ініційовані згори, і питання полягає у тому, чи зможуть вони привести до прямої участі в управлінні (країною - пер.) народу, до інновацій, енергійних кроків і т.д. Це по-справжньому історичний експеримент і я не маю готових відповідей.

- Я думаю, що перед нами комбінована стратегія, оскільки одна з причин провалу заколоту проти Чавеса полягала у тому, що народ проявив свою силу та уміння керувати (people's power)...

- Саме так.

- Але ця сила була неструктурованою та мала спонтанні прояви, тож ідея, що лежить в основі нового напрямку розвитку, полягає у тому, щоб знайти якісь шляхи її структурування, і задаюся питанням з позицій анархізму, якщо ви структуруєте цю силу, чи вона...

- ... не занепаде...

-  ... або занапаститься корупцією, чи стане знов нелегітимною? І, так, чи не занепаде вона?

- Вона занепаде... Саме тому порівняння з Іспанією є дуже цікавим, бо там всі процеси йшли знизу, нічого не починалось на верхах. Так трапилось тому, що іспанський народ десятиліттями перебував у пошуках та спробах, займався організацією і т.д.

В Іспанії існувала жива анархістська традиція, до речі, в Латинській Америці вона теж існувала, але постійно зазнавала репресій: в Мексиці, в Аргентині, в Чилі, скрізь. Зараз я читаю книгу, присвячену анархістському руху в Чилі, про який мало хто знає. Традиція існувала, та була прихованою, але я не вважаю, що ідеї анархізму було так вже неможливо сприйняти людьми по всьому світу, зараховуючи й Сполучені Штати. Якщо ви будете говорити з робітниками, вони розумітимуть суть ваших понять. В дійсності мало хто знає те, що в Сполучених Штатах ніколи не було міцної та добре організованої Лівої, але з багатьох поглядів американське суспільство є одним з найбільш "лівих" суспільств у світі. Наприклад, в середині 19 ст., якраз на початку революції в індустріальному виробництві, в районі Бостона існувала багата "робітнича" література, яку публікували так звані "фабричні дівчата" - молоді жінки, що приїздили з сільських ферм у пошуку роботи на підприємствах, або яку видавали ірландські іммігранти, що працювали на підприємствах водопостачання. Це була дуже багата література, і період, коли вона виходила, дозволяв пресі мати максимальну свободу і бути дуже радикальною. Та її автори не мали жодних контактів з європейською радикальною думкою, вони ніколи не чули про Маркса і т.д.; вони просто вважали доведеним те, що наймана праця не набагато відрізняється від рабства, і якщо ти дозволяєш комусь наймати себе, то це ненабагато відрізняється від продажу себе комусь у володіння. В дійсності під час громадянської війни багато північноамериканських робітників воювали під цим гаслом, виступали проти системи рабської праці та рабства, нав'язуваного заробітною платнею. Їхнім стандартним гаслом було: "Люди, що працюють на фабриках, мають володіти та управляти ними". Знадобилося багато часу для того, щоб вивітрити такі думки з людських голів. У 90-х роках 19 ст. існували міста на зразок Гоумстеда в Пенсильванії, що управлялися робітниками, саме виходячи з таких засад, і ці міста існують і по сей день. Знаєте, такі речі придушуються багатьма чинниками, пропагандою, репресіями, але вони тліють в глибині; можу уявити, що у Венесуелі відбувається щось подібне. Існують певні природні уявлення і є ймовірність того, що вони розквітнуть за належних обставин.

- До речі, ідея створення комунальних міст, комун, які будуть управлятися робітниками, зараховуючи сюди і компанії, є однією з ідей конституційної реформи. Буде цікаво подивитися, до чого це призведе.

- Саме так!

- І як в процесі це змінить силу влади в регіоні.

- Якщо задум буде доведено до кінця. В минулому такі спроби були знищені за допомогою сили, навіть тут, у США, вони були знищені за допомогою державного насильства.

- Продовжуючи ваші слова про "знищення за допомогою сили та державного насильства", якщо говорити про Латинську Америку та зміни, які там відбуваються, роль у них Венесуели, саме зараз президент Чавес є посередником миротворчого процесу в Колумбії. Перше. Що Ви думаєте про Чавеса у цій ролі? І друге - чи вважаєте Ви, що США справді дозволять відновлення миру в Колумбії, де відбулося розгортання "Плану Колумбії" та яка залишається твердинею Сполучених Штатів та їхньою військової машини у Південній Америці? Чи не зреагують вони на такі спроби у більш агресивний спосіб?

- Я думаю, що США зроблять усе можливе для того, щоб в тій чи іншій мірі залишити Колумбію серед своєї клієнтели. Але я не думаю, що США має наміри втягнутися у внутрішню війну в Колумбії. Вони прагнуть знищення ФАРК. США дійсно не хочуть, щоб незаконні збройні угруповання управляли країною та наркобізнесом; я маю на увазі те, що з погляду імперської влади такий стан справ не є найкращим, ви не будете в захваті від того, що державними справами займаються якісь нелегальні сили. Вони були корисними, і США не лише підтримували їх, але насправді стали ініціатором їхнього заснування. Якщо ви повернетесь на початку 60-тих до Венесуели, а саме, в 1962 рік, (ви побачите, що - пер.) президент Кеннеді надіслав тоді військову місію до Колумбії, очолювану генералом військ спецпризначення Ярбороу, для того, щоб допомогти колумбійському уряду справитись з внутрішніми проблемами, і спеціалісти місії рекомендували вдатися до парамілітаристського терору. Їхня рекомендація була "застосувати прамілітаристські сили проти відомих прихильників комуністичних ідей". У латиноамериканському контексті "відомими прихильниками комуністичних ідей" були активісти організацій із захисту людських прав, профспілчани, сільські священики, що допомагали селянам, ви це знаєте і без мене, і місія рекомендувала спрямувати проти них парамілітаристський терор. Ви можете поглянути назад в історію і зауважити, що історичний шлях Колумбії був досить насильницьким, але ця рекомендація цілком змінила його; це було справжнє започаткування масивного державного та парамілітаристського терору, що перетворився на суцільне жахіття в останні десятиліття. Але попри те, що США по-суті заснували "перемілітарес" та забезпечували їх усім необхідним за допомогою "Плану Колумбія", їхнє існування не входить у плани США, державна машина США не зацікавлена в подальшому існуванні цього явища. США вигідніше мати системно організоване та покірне суспільство, що буде постачати їм сировину, країну, в якій американські підприємці матимуть дешеву робочу силу і т.д., але в цій країні не буде внутрішнього насильства. Тому, на мій погляд, принаймні у посередницьких спробах необхідна обережність для погашення внутрішнього насильства та пригнічення контролю парамілітаристських сил, що будуть проникати і фактично вже потрапили до державного апарату.

- Але Чавес це робитиме?

- Тут є цікавий нюанс. Про нього зрідка говорять в Америці. Саме зараз відбуваються переговори між Бразилією та Венесуелою щодо спільного проекту, так званого проекту Оріноко, що стосується теми прокладання газогону вздовж ріки і т.д. Спробуйте знайти тут якусь інформацію про це. Цього тут бояться. Концепція, або, як хочете, "партійна лінія" щодо Латинської Америки, останнім часом зазнала змін. Сам регіон дуже змінився, це вже не Латинська Америка 60-их. Вперше з часів іспанського завоювання країни спільно почали шукати вихід з внутрішніх проблем. Однією з таких проблем є дезінтеграція. Країни регіону мають обмаль взаємних зв'язків. Зазвичай вони взаємодіють із зовнішньою Імперією, аніж з такими самим країнами регіону. Це можна побачити навіть у комунікаційній системі. Отож, внутрішня роз'єднаність, жахлива нерівність, найгірші з тих, що існують у світі, купка еліти та величезні маси зубожілого люду, до того ж еліти спочатку були орієнтованими на Європу, а згодом на США - саме там знаходилися їхні маєтки, саме туди йшли їхні капітали, саме там навчалися їхні діти. І вони навіть пальцем не поворухнули для добробуту населення власних країн. Латиноамериканські еліти несуть вкрай малу відповідальність за долю власних країн. Та поступово ці дві форми роз'єднаності було подолано. Тепер значно виріс рівень взаємодії між країнами, кілька країн зробили суттєві кроки для подолання панування еліт, що є жахливою проблемою, яка містить в собі і расовий підтекст, бо по всьому регіону існує глибока кореляція між багатством та приналежністю до "білих грінго". Однією з причини антагоністичного ставлення до Чавеса є те, що він не схожий на "білого". Але кроки по подоланню цього було зроблено і це є дуже показовим. Американська доктринерська система, під якою я розумію не стільки уряд, скільки пресу, інтелектуалів і т.д. змінила кут зору, під яким раніше розглядалась Латинська Америка. Більше ми не маємо сценарію "демократи проти комуністів" - демократ Піночет проти... Тепер все змінилось, був усвідомлений рух "ліворуч" в цілому регіоні, і тепер там "гарні" ліві протистоять "поганим" лівим. Поганими лівими є Чавес та Моралес, можливо, Кіршнер, можливо Еквадор - це ще остаточно не вирішено, але точно погані ліві існують. "Гарні" ліві знаходяться в Бразилії, можливо, Чилі і т.д. Для того, щоб підтримувати цей образ, слід було здійснити обережний контроль над історичними фактами. Наприклад, коли "гарного" лівого Лулу було переобрано на посаду, його першим кроком стали відвідини Каракаса та Чавеса, з яким він мав намір будувати міст через Оріноко... про це в США не було жодного репортажу, бо про таке не можна робити репортажі; вони будуть суперечити партійній лінії про існування "поганих" та "гарних" хлопців. Те саме відбувається і з сучасними перемовинами між Бразилією та Венесуелою. Думаю, вони мають велике значення. Колумбія - це дуже важлива країна. Якщо Чавесу вдасться справитися з ситуацією, це безперечно буде добре для Колумбії, але є речі значно важливіші. Якщо Бразилія та Венесуела зможуть співпрацювати у великих, спільних проектах, можливо, у проекті прокладання газогону через весь регіон? Це буде кроком до регіональної інтеграції, яка становитиме реальну передумову для захисту всього регіону від зовнішньої інтервенції. Ви не зможете протистояти агресорові, якщо країни роз'єднані зовнішньо, та внутрішньо в самих країнах немає єдності між елітами та народом. Тому, на мій погляд, розвиток, про який йде мова, є вкрай важливим. Щодо Колумбії, так, якщо процес матиме результат, там зменшиться рівень насильства, можливо, будуть вжиті якісь заходи, спрямовані на покращення добробуту, та, на мій розсуд, інші перемовини та обговорення, що відбуваються паралельно з процесом замирення, мають більше значення і розраховані на триваліший термін часу.

- Саме зараз Чавес перебуває у Манаусі...

- Так.

- Добре, однією з тактик штатівської агресії проти Венесуели, підйому лівого руху та поширення соціалістичних ідей в Латинській Америці є саме роз'єднування та протистояння тому, що Венесуела за правління Чавеса поширювала на весь регіон, який зараз прямує до суверенітету та загальної інтеграції. Я маю намір сфокусуватися на медійному аспекті цієї проблеми. Одним зі способів агресивних дій проти Венесуели та інших країн регіону є ведення психологічної війни як в самій Венесуелі, так і на міжнародному рівні, метою чого є створення перешкод для людей по всьому світі у отриманні правдивої інформації про те, що діється в країні. За правління Чавеса було створено сотні різних суспільних медійних проектів (community media outlets). Це допомогло у внутрішній боротьбі з маніпуляціями венесуельських корпоративних ЗМІ, але на міжнародному рівні наші успіхи у змаганні з імперськими ЗМІ значно скромніші. Чому так відбувається?

- Історія західних ЗМІ є досить цікавою. Я вже згадував, що період найбільшої свободи для преси в Англії та США припав на середину 19 ст., і він дуже скидався на те, що ви щойно описали. Існували сотні різноманітних видань, робітнича та етнічна преса, різні спільноти, що передбачали пряму активну участь. У ті дні робітники мали, що читати. Наприклад, неграмотний бостонський коваль міг заплатити підлітку, щоб той читав йому газету під час роботи. Згадувані нами фабричні дівчата, попри те, що прийшли з ферм, мали високо розвинену культуру, читали сучасну літературу. Однією з причин засудження такими людьми індустріальної культури полягала у тому, що вона позбавляла їх вже наявного культурного рівня. Вони випускали дуже цікаві газети, живі та запальні, справді засновуючи період актуальної преси, що ще довго буяв, насамперед, в Сполучених Штатах та Англії, які на той час справді були найбільш вільними країнами світу. В Англії це буяння намагалися придушити цензурою; не спрацювало, бо існувало багато обхідних шляхів. Тоді використали можливості податкового гніту, в США, до речі, теж пішли цим шляхом; знову такі дії не принесли особливих успіхів. Свою дієвість врешті продемонстрували два способи: концентрація капіталу та ангажованість рекламодавців. Перше є очевидним; якщо ти маєш капітал, то здатний робити речі, на які неспроможні малі видання. Ангажованість рекламодавців означає те, що власне рекламодавці стають фактичними видавцями преси. Якщо найбільшим джерелом надходжень стає реклама, це звісно означатиме необмежений вплив тих, хто нею займається. Зараз він доходить майже до 100%. Перейдемо до телебачення. Сі-Бі-еС не отримує гроші від того, що ви вмикаєте свій телевізор, вони заробляють, беручи рекламу. Рекламодавці, тобто корпорації, що створюють рекламу, в дійсності продають глядацьку авдиторію тим, хто потребує рекламування. Тому, ясна річ, новинарський продукт максимально відображає інтереси цих корпорацій, а також покупців та ринку, що знов-таки складається з рекламодавців. Через це з часом описані вище паралельні процеси по-суті звели нанівець, або дуже обмежили, існування альтернативної, яскравої та незалежної місцевої преси. В досить серйозних масштабах. В США, де не існувало по-справжньому організованого соціалістичного руху, тим не менше, не так вже й давно, у 50-х роках, існувало понад 800 робітничих газет, що потрапляли до рук десь 30 млн. осіб щотижня. Ці газети з сучасного погляду були досить радикальними виданнями, що засуджували владу корпорацій, тих, кого вони називали "продажним духовенством", насамперед, працівників великих ЗМІ - тих, кого купили корпорації задля формування потрібної їм картини світу. В Англії таке відбувалося у 60-ті. Тодішні таблоїди - що тепер перетворилися на мерзенне чтиво - тоді мали робітничу орієнтацію, і були досить лівими за духом. Найбільшою англійською газетою з величезним колом читачів, якого не мало тоді жодне інше видання, була "Дейлі Геральд" - соціал-демократичне робітниче видання, що надавала своїй аудиторії зовсім іншу картину світу. Ця газета припинила своє існування не через брак читацької уваги, цього, як раз, вистачало, а через відмову співпрацювати з боку рекламодавців та відсутність капіталу. Тож ваш виклад ситуації у Венесуелі нагадує частину західної історії, коли вільна преса була подолана концентрацією капіталу та, звісно, ангажованістю рекламодавців, що власне є однією з форм такої концентрації. Але потроху завдяки Інтернету та дешевим технологіям друку на Заході знов починається процес відродження. Комп'ютерні програми, що дозволяють верстати в домашніх умовах, значно здешевлюють видання у порівнянні з роботою великих видавництв; інтернет є гарним розповсюджувачем. Отож, технологічний розвиток створює передумови для подолання диктату капіталу і вносить суттєві корективи у діяльність медіа, освіти і т.д. Ми справді маємо відродження, і зараз найбільша баталія, наслідки якої будуть неабияк важливі в майбутньому, відбувається за контролем над інтернетом. Інтернет розвинувся в таких місцях, як Масачусетський Технологічний Інститут, де ми зараз перебуваємо, що належить до державного сектору економіки. Багато нових економічних проектів з'явилося в державному секторі, а не у вільному ринкові. Приклад інтернету є показовим; він розвинувся в держсекторі за допомогою фінансування з Пентагону і перебував в ньому 30 років до того моменту, коли його передали приватним компаніям у 1995 р. за президентства Клінтона. Сьогодні боротьба, що точиться навколо інтернету, має дати відповідь на питання - чи буде він вільним? Великі корпоративні центри вже зробили чимало спроб взяти його під контроль, унеможливити доступ у віртуальному просторові до чогось, на їхню думку, небезпечного та неправильного, проти чого виступає маса низових рухів, що мають значну вагу, і битва ще далека до завершення. Ідея про те, що ЗМІ мають належати корпораціям, не є властивою капіталістичній демократії. Батьки-засновники США були б шоковані таким станом справ. Вони були переконаними в тому, що ЗМІ мають управлятися всім суспільством. Якщо зараз поглянути в минуле... в це важко повірити...

- Саме тому, зокрема, більша частина теле- та радіомовлення належить до державного сектору...

- Саме так, найбільші теле- та радіомовні компанії належать державі і корпорації отримали великий подарунок, коли їм передали певну частку "ефіру". Але, якщо ви повернетесь до часів Джеферсона, навіть Гамільтона, Медісона та інших, ви побачите, що вони виступали за державне субсидіювання газет, що дало б можливість їм вижити, зберігши себе як незалежне джерело інформації. Поштовий збір за рішенням уряду було встановлено таким чином, що газети отримували пільги, і це робилося для того, аби громадськість мала максимальний доступ до інформації, яка б виражала різні погляди. "Білль про права", що формально утверджує свободу преси, звісно, можна сперечатись, чи це працює, жодним чином не визначає, чи уряд має право на втручання з метою підтримки ЗМІ. Насправді, ми ведемо мову не просто про можливість, але про те, що дійсно мали на думці фундатори Конституції. З плином часу, настрої, панівна культура, культура-гегемон, як її б назвав Грамші, змінились, тож ідея корпоратизації ЗМІ стала чимось буденним, щось на зразок повітря, яким ми дихаємо, але це хибне відчуття, воно виникло внаслідок капіталістичного накопичення та доктринерської системи, яка розвинулася паралельно... Але так не має бути.

- Відтак, через це кілька місяців тому венесуельський уряд вирішив не поновлювати концесійну угоду з одним корпоративним ЗМІ, підставою для чого було багато причин: шахраювання з податками, відмова виплати соціального страхування працівникам, а також певна участь у путчі. Чи такий вчинок не видається Вам демонстрацією того, що Держава налаштована гарантувати і надалі перебування теле- та радіомовлення в державному секторі? І тут є один момент, що може бути повтореним в інших країнах, навіть у США, уряд не відкликав ліцензію, він просто вирішив її не поновлювати.

- Ви говорите про випадок з RCTV. Я не маю однозначного ставлення до цього випадку. На мій погляд, формально уряд припустився тактичної помилки; далі, ви маєте володіти серйозною кількістю доказів для того, щоб "закрити" будь-яке медійне джерело, тож моє ставлення до конкретного випадку є радше критичним...

- Чи тоді мають корпорацію право претендувати на концесійні угоди?

- Так, це інший бік питання. Питання у тому, чим замінити концесію та ліцензування. Врешті, зазначу, що погоджуюсь з західною критикою (Венесуели - пер.) в одному пункті. А саме: коли вони говорять про те, що нічого схожого на венесуельські події тут не могло б трапитись. Але причина цього, яку зазвичай лишають у дужках, неназваною, у тому, що, якби якась RCTV існувала в США, або Великобританії, або Західній Європі, її власники та менеджери були б моментально, в тому самому 2002 р., заарештованими та, або страченими - у США, або ув'язненими на довгі строки. Неможливо уявити, як "Нью-Йорк Таймз" або "Сі-Бі-еС Ньюз" підтримують заколотників, яким би вдалося захопити владу бодай на один день. Реакція була б однозначною - "відіслати винних до розстрільної команди". Тому, так, на Заході такого не могло трапитись, бо там події б ніколи не зайшли б так далеко. Саме на цьому слід сфокусувати увагу! Що ж до відкликання ліцензії, то, повторю, питання у тому, яка система прийде їй на заміну. У Венесуелі, Вам це відомо краще за мене, цей крок не набув популярності у населення. А народ, гадаю, повинен мати право голосу у таких питаннях, і його голос має бути вирішальним, тож у проблеми багато вимірів. Все залежатиме від самої концепції розв'язання проблеми. Наприклад, чи справді існує намір створити народні ЗМІ, де кожен матиме право висловитися?

- Чи мають люди вирішувати, кому надавати ліцензію?

- Гадаю, що так! Насправді технічно вони врешті-решт і вирішують, навіть тут, в Сполучених Штатах. Звернімося знов до теле- і радіомовлення. Воно належить державі, це суспільна власність. Корпорації не мають права нею користуватися, це право дарується їм платниками податків, про що самі платники і не здогадуються. Наша культура досягнула тієї межі, коли такий стан речей вважається природним. Але це не так! Це величезний дарунок "невідомо за що". В дійсності, якщо ви поглянете на історію телекомунікацій, радіо та телебачення, ви відкриєте для себе цікаві речі. Радіо ввійшло в широкий вжиток в двадцятих роках і це відбулося по всьому світові. Воно одразу здобуло суспільний статус. Історія американського радіо цікава ж тим, що воно єдине в світі було майже одразу приватизованим. За нього велася боротьба. Профспілки, освітні установи, церкви висловлювали вимогу залишити радіо суспільним, корпорації ж вимагали приватизації. Попри свій розмах, битва завершилася перемогою корпорацій, адже американське суспільство надто орієнтоване на підприємництво. Коли з'явилося телебачення і розповсюдилося по всьому світові, теж мови не було про його приватизацію. В США ж це не стало навіть темою для дебатів, ТБ одразу набуло приватного статусу, оскільки у такий спосіб культура, в якій правила встановлює бізнес, здобувала панівне становище, а люди навіть не замислились над очевидними речами, над тим, що ТБ має належати всьому суспільству, а його віддають жменьці підприємців. Врешті, в США суспільному радіо та телебаченню надали закуток для мовлення, оскільки громадськість тиснула на корпорації, змушуючи їх взяти на себе певні соціальні зобов'язання, наприклад, випуск дитячих освітніх програм і т.д. Але корпораціям це не було до вподоби, вони прагнули не мати жодного стосунку до соціальної відповідальності, тож вони з готовністю пішли на надання трохи простору суспільному мовленню для того, щоб потім заявляти: "ми не маємо нести жодної відповідальності, бо вже є ті, хто має це робити; правда, робитимуть вони небагато, і також матимуть корпоративне фінансування. Це разюча відмінність між американським та іншими суспільствами. Наше суспільство, можливо, є найбільш вільним суспільством у світі, але жодне з суспільств не може зрівнятися з нашим за рівнем впливу на нього бізнесу, а це справляє величезний ефект на все, що відбувається в суспільному житті.

- Якщо ми вже заговорили про це. Темою цьогорічного книжкового ярмарку в Венесуелі було - "США: чи можлива там революція". Яка Ваша позиція?

- Думаю, що революція жевріє в глибині нашого суспільства. Я маю на увазі величезний рівень невдоволення. Більшість населення роками відчуває, що уряд представляє не його інтереси, а чиїсь цілком інші. За доби Рейгана ця цифра сягнула 80% населення. Якщо поглянути на суспільні настрої та суспільну політику, ви завважите, що між ними прірва. Обидві політичні партії з більшості питань займають дуже праву позицію стосовно населення. Наведу кілька прикладів.

Візьміть Нью-Йорк Таймз за 21 вересня. Там прочитайте колонку, яку веде Пол Кругман, журналіст-коментатор досить лівих поглядів, такий собі лівий ліберал, що також є дуже добрим економістом. Кругман вже багато часу говорить про жахливий стан штатівської системи охорони здоров'я. Це просто катастрофа - вдвічі вищі витрати на душу населення у порівнянні з іншими країнами, шкода від промислових компаній, деякі показники найгірші в світі. Цього ранку його колонка починається словами: "Є надія, що врешті проблема буде вирішена, бо, здається ймовірним факт того, що всесвітня система охорони здоров'я стає політично можливою". Цікавий коментар, особливо якщо його виголошує журналіст лівих поглядів. Що означає вираз "стане політично можливою"? Десятиліттями ідею такої можливості підтримувала більшість населення, але вона ніколи не була політично можливою! А тепер стала!? Чому, що змінилось? Кругман не дає відповіді, але причиною такого коментарю є те, що промислові компанії зазнають страшних збитків через нашу вкрай неефективну та витратну систему охорони здоров'я. Виходить, що в штатівському Детройті зібрати автомобіль обійдеться дорожче, ніж у канадійському Вінздорі, що знаходиться кілька миль північніше, бо в Канаді ліпша, більш функціональна система охорони здоров'я. Тому зараз існує великий спільний тиск з боку промислових компаній врешті якось впорядкувати нашу обурливо недолугу систему. А це означає, що зміни стануть політично можливими. Коли цього вимагає більшість населення, це ще не є підставою для прийняття серйозних політичних рішень. Висновки, що випливають з такої ситуації, очевидні, і саме тому цікаві. Виявляється, що "політично можливе" не завжди є тим, що підтримує народ. Бути "політично можливим" означає мати підтримку якогось сектору, де панує великий капітал. Відтак, якщо фармацевтичні та страхові компанії будуть проти, то ніякої "політичної можливості" не буде. Але якщо за виступлять промислові компанії, то одразу все стане можливим. Це загальні припущення, ми зараз не ведемо мову про ліву ліберальну журналістику. Я не говорю зараз про передовиці в Уолл Стріт Джорнал, де існує великий спектр думок. Та все ж: щось є політично можливим лише за умови, що його підтримує великий капітал. Немає значення, що вважає з цього приводу громадськість. Це видно і зі стану міжнародних справ. Наприклад, яке питання може зараз володіти найбільшим міжнародним значенням? Чи здійснять США інтервенцію до Ірану? Такий крок призведе до страшних руйнувань. Кожен реальний претендент на посаду президента, не такий, як Деніс Куцініч, той, хто має реальні шанси на перемогу, з'явився на публіці і заявив, так, ми маємо право на вторгнення. Коли вони кажуть: "Ми виклали всі можливі варіанти", це означає: "ми хочемо, і ми маємо змогу нанести удар". Це стосується майже всього політикуму, а що про це думає населення? Більше 75% проти будь-яких силових дій проти Ірану і віддають перевагу дипломатичному врегулюванню, переговорам. Але вони перебувають поза політикумом, в дійсності, про такі настрої навіть не повідомляють. Люди не беруть участь у дискусії. Те саме відбувається з Кубою. Починаючи з 70-х років, кожне опитування свідчило, що значна частина населення США прагне встановити нормальні дипломатичні стосунки з Кубою, припинити економічні санкції та терор, про який люди тоді насправді мало знали, але ж через це не ставали менше протестувати проти насильства. Але це не було альтернативою, оскільки охоронці державних інтересів не могли піти на такі кроки. А інтереси держави відокремлені від інтересів населення, і це не обговорюється. Прогляньте пресу, включаючи і ліву періодику, ви нічого не знайдете, жодної згадки. Тож, ми живемо в дуже вільній державі, яка, втім, вкрай жорстко контролюється бізнесом.

- Але тоді в який спосіб можуть відбутися зміни?

- Вони можуть відбутися в разі появи організації, що приверне на свій бік громадську думку, потім активізує суспільство і перетворить його на організовану силу. Те, що відбулося...

- Тобто врешті-решт потрібен контроль над медіа?

- Частково - так, але контроль над медіа є одним з наслідків (утворення - пер.) народної організації. Медіа, візьміть період війни у В'єтнамі, саме медіа почали помірковано критикувати воєнні дії, але відбулося це внаслідок утворення масового народного руху. Я міг би навести яскраві випадки, один мені відомий достеменно. Він пов'язаний з однією великою газетою країни, редактор якої був моїм другом і притримувався досить консервативних поглядів. Так от, це газета належала до перших ЗМІ, що публічно закликали до виведення військ. Це відбулося тому, що на мого друга великий вплив справив його син, який перебував тоді у русі опору, де, власне, я з ним і познайомився. Це окремий випадок, але таких самих було достатньо. Зрушення у поглядах людей, до яких призвели народні рухи, стали основою для зрушень у медійних повідомленнях. Вони звісно не були великими, але показовими. Однією з причин було те, що журналісти теж люди, і ці люди існують в межах певної культури, і якщо вони виступають з позицій культури, що спирається на критику, допитливість та пошук, це обов'язково впливатиме на них. Зміни відбулися в багатьох відношеннях. Візьміть хоча б (проблему - пер.) агресії. Зараз багато хто порівнює реакцію суспільства на війну у В'єтнамі з реакцією на події в Іраку. Переважна більшість таких порівнянь хибить, бо під час в'єтнамської війни в США не існувало опозиції. Коли розмах в'єтнамської війни досягнув іракських масштабів в країні ніхто не протестував. Громадський протест проти війни в Іраку є цілком протилежним. Люди просто забули, як це було колись. Проти війни у В'єтнамі почали протестувати десь у 1968 р., але на той час у бойових діях було вже задіяно півмільйона вояків. США здійснили інтервенцію... шість чи сім років після того, як вони вторглися у Південний В'єтнам, і там було практично все знищено, а на черзі була команда зробити те саме з усім Індокитаєм. Це вже було більшим за те, що зараз відбувається в Іраку - тоді й розпочалися протести. Перший заклик вивести війська у великих медіа пролунав у 1969 р. Через сім років після початку військової компанії! Тепер ви читаєте про це у "Нью-Йорк Таймз", вони звісно мають на увазі інше, але ви принаймні читаєте про це в медійному джерелі. Це очевидні зміни, вони також існують і в інших сферах. Візьміть (боротьбу - пер.) за права жінок. Це дуже серйозна річ, жінки складають половину населення. Та зараз ситуація разюче відрізняється від шістдесятих років, змінились обставини. Це видно хоча б нашому інституту. Прогуляйтеся по корпусах, і ви побачите, що половина зі студентів - жінки, третина - етнічні меншини; вільний стиль одягу, невимушене спілкування між собою і т.д. Коли я потрапив сюди 50 років тому все було геть іншим. Білі чоловіки, гарно вбрані, готові коритися наказам - "роби свою справу і на став забагато питань". Перед нами своєрідний індикатор змін, що відбулися в усьому суспільстві. Тому вони... з рухами солідарності відбувається те саме. Коли існує народний рух, він змінює суспільство. Якщо вони досягнуть достатнього розмаху, думаю, що вони можуть кинути виклик фундаментальним засадам класового панування та економічного контролю.

- Чи вважаєте ви, що революція у Венесуелі слугуватиме прикладом для людей у Сполучених Штатах? Такі зміни можливі, якщо рух відбуватиметься знизу догори?

- Це можливо за умови того, що стануться дві речі. По-перше, якщо рух матиме успіх, і, по-друге, якщо вам вдасться прорватися крізь викривлення картини подій, яку подаватимуть медіа. Як ці дві речі здійсняться, все вийде. Я згадував, що минулого жовтня відвідав Чилі. Картина Венесуели, подана в ЗМІ, скажімо, в "Ель Меркуріо" була такою, ніби це писала стара добра "Ель Меркуріо" часів Піночета. Отож, доки існує така картина подій, доки через таку призму сприймаються речі, ви не матимете особливого успіху. Але, якщо вам вдасться змінити призму так, щоб про події повідомлялася більш-менш точна інформація, якщо те, що дійсно відбувається, зможе стати підставною для створення ймовірної моделі (подій - пер.), якщо дві вище згадані передумови будуть досягнені, тоді гадаю, що зміни можливі.

- Щоб Ви хотіли передати народу Венесуели?

- Продовжуйте в тому ж дусі! Завдання для народу Венесуели або всієї Латинської Америки полягає у тому, щоб і далі працювати над програмами інтеграції, подолання репресій, нерівності, бідності, відсутності демократії, що в різні способи проявляється в країнах регіону. Доведіть розпочате до успішного завершення у співпраці та солідарності з людьми, що мешкають в більш розвинутих країнах. Зробіть так, щоб звістка про ваші успіхи досягла їх, стала їм зрозумілою, бо для успіху потрібні дії з обох боків, і вони не залишаться бездіяльними. Скористайтеся здобутками теології звільнення, вона поширена переважно в Латинській Америці, але справляє великий вплив і на США, як на церкву, так і на суспільство. Те саме можна сказати і про інші досягнення. Можлива співпраця у багатьох галузях. Насамперед тому, що зараз, на відміну від колишніх часів, існують легкі способи комунікації та солідарні рухи.

Переклад: Артем Чапай/Artem Chapeye

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru