Молотоff

Гасла протесту:
Революція може бути небезпечною, оскільки вона сильна. Рауль Кастро
Опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Б. Паскаль
Коли інші права сплюндровані, право на повстання стає безспірним. Томас Пейн
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Cолідаризуватися треба з тими, у кого стріляють, а не з тими, хто стріляє А. Камю
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Свобода неподільна: її не можна обмежити, не вбивши її цілком. М.Бакунін
Свобода починається з сумніву
Революція неймовірна, тому що вона справжня. Гасло 1968 року, Франція
A+ A A-

В. В'ятрович: Кожна нація сама визначає, хто є її героєм

До останнього часу питання історії і її окремих фактів в Україні були предметом дискусій, іноді дуже гострих, але події у Львові на День Перемоги засвідчили, що історичні факти можуть бути ефективним предметом політичного маніпулювання і дискредитації.


Треба зазначити, що багатьом країнам не вдалося оминути конфронтації на історичному ґрунті як всередині країни, так і зі своїми сусідами. Особливо це стосується країн і республік колишнього соціалістичного табору після його розвалу. Однак деякі з них, наприклад Польща і країни Балтії, змогли подолати ці протиріччя і сформулювати єдине трактування власної історії. 

Про політичне маніпулювання історичними подіями, міжнародний досвід вирішення історичних проблем, створення національної концепції історії й календаря свят Новинар поговорив з істориком, екс-директором Галузевого державного архіву СБУ, а тепер головою вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимирем В'ятровичем.

Чому, на Вашу думку, історична сфера стала предметом політичних маніпуляцій в Україні?

- Відповідь цьому дуже проста – незнання історії. Це незнання дає чудову можливість для маніпуляцій нею в очах громадськості. Якби більшість людей знали, що стоїть за датою 9 травня чи іншими датами, що стоїть за радянським баченням української історії, - як воно штучно насаджувалось і конструювалось, - то, очевидно, можливості реанімувати це радянське бачення не було б жодної.

На жаль, в Україні й досі побутує й активно використовується окремими політиками радянська модель історичної пам'яті, яка не має нічого спільного ні з історією, ні з пам'яттю. Яка дуже жорстоко вбивалась в голови українців і, очевидно, що сама по собі ніколи не вивітриться. Інші народи, які теж перейшли через комуністично-тоталітарний режим, провели активну політику подолання наслідків цього режиму. Наприклад поляки, народи країн Балтії, чехи, угорці за час своєї незначної незалежності спромоглися подолати наслідки тоталітарного минулого у своїй свідомості.

Відповідно, ці країни зараз набагато далі від нас у демократичному розвитку і в них відбулися певні незворотні зміни, які ще далекі від нас. В Україні про подолання наслідків тоталітарного минулого почали говорити десь із 2005 року, у 2006 році створили Національний інститут історичної пам'яті, який доволі мляво розвивався і, незважаючи на політичні заяви та наміри, доволі мало що змінив.

Але ж однозначного ставлення до трактування історії немає не лише серед громадян, але і серед науковців...

- Я не знаю серйозних науковців, які б серйозно займалися історією України ХХ століття і були б схильні до реабілітації радянського минулого. Абсолютна більшість науковців, які займаються цим, дають об'єктивні оцінки і засуджують комуністичне минуле як таке.

На Вашу думку, перипетії довкола історичних подій не пов'язані з тим, що в Україні відсутня загальнодержавна концепція історії?

- Між істориками мають відбуватись нормальні фахові дискусії, але біда настає, коли ці дискусії корелюються політиками. Коли політики починають давати вказівки, як зображати ту чи іншу подію, як писати історію.

На мою думку, радянська практика, коли історик був інструментом ідеології, на жаль, зараз постійно про себе нагадує. Особливо це помітно в істориків старшого покоління, які кілька років тому радикально виступали із запереченням цієї ж концепції Великої вітчизняної війни, тепер раптом стали прихильниками цієї концепції. Люди, які видавали підручники історії із сторінками про «помаранчеву революцію», тепер жваво пояснюють, чому вона не повинна бути включена в нові підручники.

Хто, наприклад?

- Це Станіслав Кульчицький, який був одним із перших дослідників і автором книги про «помаранчеву революцію». Зараз він захищає нові підручники видані Дмитром Табачником, де викинуто цілий ряд фрагментів про УПА, бій під Крутами і, навіть, «помаранчеву революцію».

Яким чином науковець має об'єктивно писати історію, якщо він є працівником держзакладу і на нього можливо чинити адміністративний тиск?

- Очевидно, що на історика можуть тиснути і вимагати від нього, щоб він писав потрібні речі... Але місія історика саме в тому, щоб не піддаватися цим впливам. Яким чином? 

Це дозволяють робити ЗМІ. Публікуватися в інтернеті, набивати собі ім'я й авторитет. І таким чином убезпечувати себе від того, що тебе можуть «з'їсти». Як на мене, незважаючи на те, що зараз погіршилась політична ситуація в країні, історик може своєю професійністю відстояти свою репутацію. 

Найкращий приклад цього – це історія із затриманням мого колеги Руслана Забілого. Я впевнений, що це була спроба залякати усіх істориків, щоб вони були більш слухняними і писали так як треба. Це викликало досить гостру реакцію у багатьох істориків. Це показало, що навіть в такій ситуації можливо відстояти своє право на професію.

Чому, на Вашу думку, увага українців прикута до Другої світової війни? Адже можливо відзначати перемоги багатьох інших воєн, де перемагали українці...

- По-перше, в цьому є об'єктивні причини. Друга світова війна справді – переломний період в історії й України, і цілого світу, який визначив теперішнє обличчя людства. По-друге, є й суб'єктивні причини. Ця війна – в образі Великої Вітчизняної війни – є ключовим концептом неорадянського руху, який зараз запанував в Росії.

Для російського націоналізму, який тепер накидають Україні, це єдина виграна війна в ХХ столітті, бо всі інші її війни – це поразки. Відповідно, саме ця війна може бути націотворчим міфом нової російської ідентичності, яка тепер впроваджується в Росії під назвою «Русский мир». 

Концепція «великої перемоги» агресивно впроваджується в Україні і, на жаль, агентами цього «Русского мира» є можновладці, міністри, керівники СБУ і навіть президент держави.

Загалом історія можлива без міфів?

- Так, історія можлива і потрібна без міфів.

Чи потрібно, на Вашу думку, акцентувати увагу на війнах? Можливо, краще наголошувати на інших сторінках життя народу?

- Я не погоджуюся з тим, що історики мають подавати якусь «прісненьку» історію, яка б містила виключно позитивні моменти. Ми не повинні забувати за криваві сторінки розвитку тої чи іншої нації, але те, що деякі історики зараз пропонують історію дегероїзації, орієнтації на простого громадянина, на мою думку, ця концепція ніколи не буде «мейнстрімом» і ніколи не буде цікавити людей. 

Людей цікавлять, в першу чергу, драматичні сторінки. Людській психології притаманно шукати певні приклади й ідеали для наслідування. Цими прикладами для наслідування завжди будуть герої. Герої – це особистості, які завжди здатні проявити себе в певних екстремальних ситуаціях. Найбільш екстремальними ситуаціями, очевидно, є війни і хочемо ми цього чи ні, але для будь-якої нації героями є ті люди, які здатні піднятись на боротьбу, ризикнути власним життям. Але які, разом з тим, здатні вбивати. Саме такі люди стають національними героями. Ми маємо чітко розуміти: якщо українці не будуть мати власних національних героїв, то вони матимуть чужих національних героїв.

Чому українські історики в дискусіях із російськими колегами постійно займають позицію оборони і доводять, що українці не співпрацювали із гітлерівською Німеччиною. Чому не говорять, наприклад, про пам'ятник отаману Всевеликого війська донського в місті Новочеркаську Петру Краснову, який за співпрацю із Гітлером був страчений як військовий злочинець в 1947 році в Москві?

- На мою думку, українські історики правильно роблять, що не коментують такі факти. Ми повинні розуміти, що в кожної нації можуть бути ті герої, яких вона собі обирає, а не ті, які вигідні її сусідам.

Я свого часу мав дуже цікаву дискусію із зараз вже покійним директором польського Інституту національної пам'яті Янушем Куртикою про Романа Шухевича. Вона закінчилась гарною фразою Куртики: «Нам потрібно домовитись про деяких наших героїв не домовлятись. Ви будете мати своїх героїв, а ми матимемо своїх. Інколи наші герої будуть для вас злочинцями, а ваші для нас». Це притаманно світовій історії, адже люди, які піднімали свій народ на боротьбу проти іншого народу, очевидно, для того народу будуть злочинцями. 

На мою думку, українці не мають виправдовуватись ні перед ким. Кожна нація має право сама визначати, хто є її героєм. Ані росіяни не мають вказувати цього нам, ані ми не можемо вказувати цього їм. Якщо росіяни вважають Петра Краснова своїм героєм – це їхній вибір.

Але мовчання істориків про ці факти співпраці самих росіян із гітлерівською Німеччиною також породжує незнання, яке дозволяє проводити різноманітні маніпуляції.

- Справді, незнання є елементом маніпуляцій. Можливо, це варто використовувати як аргумент у дискусіях. Але я проти того, щоб проводити кампанії на кшталт тих, які проводили російські ЗМІ проти Бандери і Шухевича. Краще зосередитися на розкритті правдивої інформації.

Яким чином відбувалося подолання конфронтацій в інших країнах? Чи є вдалий досвід вирішення таких протиріч?

- Так, звичайно, такий досвід є. Багато конфронтаційних сторінок в стосунках між націями є практично між усіма європейськими країнами, але на них особливо не акцентується увага. Зараз в Європейському Союзі відбувається спроба створити вищу європейську ідентичність, яка б нівелювала болючі сторінки пам'яті. 

Це, наприклад, польсько-німецьке примирення, французько-німецьке примирення, частково польсько-литовське. Певний досвід в цьому і це відбувається не просто, але головним принципом у цьому процесі є вшанування свого партнера – визнання його за рівного.

На відміну від діалогу між українцями і росіянами чи між українцями і поляками, де примирення відбувається як діалог господаря і слуги. Особливо, коли діалог примирення ведуть політики, а не історики і заявляють про створення спільного підручника, то це просто скандальна практика, яка ніколи й ніде не мала місце.

Можливо, Україні варто перейняти в цьому плані досвід США, де відзначають День пам’яті американців, які загинули під час різних воєн?

- Звичайно, це потрібно зробити. Я був свідком такого відзначення в Канаді, - це дуже гарно виглядає. Вшановують ветеранів всіх армій, які воювали за Канаду. Там в цей час відбувається дуже гарна акція: у всіх готелях, магазинчиках продаються за символічну плату невеличкі кокарди у формі маків, які носять на знак солідарності. А гроші із продажу цих кокард збираються у спеціальний фонд, яким керують старійшини ветеранів, і ці гроші йдуть на утримання і побудову пам'ятників, а також на допомогу живим ветеранам.

Практика дуже проста і абсолютно прийнятна для України. Ми маємо започаткувати подібну традицію і вшановувати вояків усіх армій, що воювали за Україну.

Українці готові до впровадження такого свята?

- Так. На мою думку, українці вже втомились від непотрібних конфронтацій. Я знаю багатьох українських ветеранів – з різних таборів, які готові до цього. Цього не хочуть лише політики, які розуміють, що якщо ця тема зникне з інформаційного поля, їм не буде про що говорити.

Окрім Дня Перемоги, в Україні є й інші свята, які в суспільстві викликають гострі дискусії й асоціюються з радянським минулим, але які виникли ще до виникнення СРСР. Це, наприклад, День солідарності трудящих і Міжнародний жіночий день. Яке ставлення має бути до цих свят?

- Історично головними інструментами політики у всіх країнах є три елементи: підручник з історії, топоніміка і календар.

Підручник з історії – це книга, з якої абсолютна більшість населення країни дізнається про історію своєї країни. Вірогідно, що більшість населення, окрім цього підручника, ніколи не відкриє інших книг з історії, бо вона їм не цікава як така.

Друге – це топоніміка. Мені важко уявити, як формується свідомість дитини, яка в школі вивчає про злочини комуністичного режиму в Україні і ходить вулицями Леніна і Дзержинського, чи, скажімо, живе у місті Кіровограді.

Третє – це календар. Його важливість розуміли ще французькі революціонери, які запровадили свій календар, це розуміли і більшовики, це розуміють і нації, які намагаються подолати комуністичне минуле і впроваджують новий календар. Це важливо, бо це актуалізує історичні події в той чи інший день.

В Україні тільки почалась впроваджуватись робота оптимізації свят календаря. Той календар, який склався за останні 20 років, особливо в час Леоніда Кучми, - це суцільна еклектика. Там є і національні свята, і комуністичні свята, і релігійні свята. По-перше, Україна не може стільки святкувати, а українцям потрібно працювати, щоб поставити державу на ноги.

По-друге, така суміш свят розриває свідомість людини, коли святкуються прямопротилежні дати, як, наприклад, вшанування героїв Крут 29 січня, а 23 лютого відзначається День захисника вітчизни. Під час відзначення останнього свята вшановуються ті люди, які атакували крутянців у 1918 році.

Очевидно, що впорядкування календаря потрібно і, до певної міри, варто надати нового змісту деяким привласненим комуністами святам.

Водночас зараз в Україні, як і у всьому світі, відсутній класовий антагонізм, відповідно свято солідарності трудящих є не досить актуальним. Українці не так активно його відзначають. Теж стосується і 8 березня, яке, на мою думку, є до великої міри штучним, натомість є загальносвітова практика відзначення Дня матері в кінці травня.

Хто має формувати новий календар українських свят?

- Головним інструментом цього формування, на мою думку, має бути Інститут національної пам'яті, як це є, скажімо, в Польщі, Словаччині, Чехії, Литві. Наприклад, в Литві є Центр досліджень геноциду й резистансу, який має державний статус, а директора призначає парламент. Він має підрозділ, який розробляє календар свят і рекомендує його органам влади на національному і регіональному рівні на затвердження. Цей підрозділ також має певні контрольні функції, коли відслідковується відзначення тих чи інших днів. Схожий заклад є також і в Польщі. Але вони існують не як виключно наукова установа, а як орган влади. 

В Україні теж є Інститут національної пам'яті, але він перетворений в науково-дослідний дорадчий орган при Кабінеті Міністрів – це абсурд. Для чого потрібна ще одна наукова установа, яка не буде ефективнішою за установи Академії наук України? Жодної потреби в цьому немає. Владі краще було б підтримати тих науковців, які працюють в цих наукових установах. Але, водночас, в Україні є потреба в органі влади, який би працював у галузі історії і мав би свої повноваження.

Розмовляв: Олександр Саліженко

Джерело: Новинар

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru