Молотоff

Гасла протесту:
Опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Б. Паскаль
Ми не боїмось руїн. Ми несемо новий світ в наших серцях. Цей світ шириться і в цю хвилину. Буенавентура Дурруті
Революція може бути небезпечною, оскільки вона сильна. Рауль Кастро
Мета бунту - перетворення. Альберт Камю
Свобода неподільна: її не можна обмежити, не вбивши її цілком. М.Бакунін
Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами негідники. Т. Карлейль
Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає. Д.Донцов
Життя має дві форми: гниття або горіння!
Вільні духом люди - створять новий світ. Дмитро Донцов
Суспільство має право на опір державі. Д. Локк
A+ A A-

Ідеологія, якої немає

kgpxoBItsEw.jpg

Все було нормально до 60-х років. Або принаймні до останньої чверті 20-го століття, коли ще можна було говорити про якісь ідеології. Пригадаємо, як все починалось?

 Вважається, що сучасні політичні ідеології, як і багато інших гарних речей, з’явилися в ході Великої Французької (Буржуазної?) революції. І протягом 19-го століття викристалізувалися в цілу машинерію, яка наступні сто років вправно зіштовхувала мільйони людей в окопах з протилежних боків. Мабуть, особливо цікаво було спостерігати за роботою цього механізму в період між двома світовими війнами, коли виняткове право на ідеологію мала держава, а найбільші імперії ставали могутніми не в останню чергу завдяки ідеології та пропаганді. Нацистська Німеччина, фашистська Італія, Радянський Союз… Самі назви промовляють за себе, що тут вже казати про свастики, фасції та серпи на прапорах чи гербах, або про партії, які зрощувалися із органами влади, демонструючи, наскільки неподільними були держава і політична доктрина, яку ця держава втілювала.

Так само легко було донедавна розрізняти ідеології за програмами. Горезвісна діалектика «правих» і «лівих»: з одного боку фашисти, нацисти, націоналісти, клерикали; з іншого – соціал-демократи, комуністи, троцькісти, маоїсти… Перші виступають за першість раси, нації, етносу, не цураються мілітаризму, апелюють до певної історичної традиції, міфічної золотої доби і т.д. Другі – ставлять на перше місце класові питання, встають на захист пригнобленого стану, не люблять великий капітал і війни, і ще десятки і сотні таких proetcontra. Продовжувати можна довго; очевидно лише одне: все це дуже спрощені схеми, які давно вже не актуальні.

Отже, повернемось до того місця, з якого ми розпочали. У 1980-му р. французький філософ Жіль Дельоз написав: «… ідеології немає і ніколи не існувало». Щоби зрозуміти, що малося на увазі, звернімося до статті його друга і колеги, Мішеля Фуко, яка називається «Ніцше, Фройд, Маркс». У цьому тексті Фуко доводить, що ніцшеанство, марксизм і фройдизм якісно відрізняються від усіх інших ідеологій: ці три «дискурси підозри», за визначенням Фуко, передбачають, що їх можна розвивати вічно, адже в усіх суспільних чи індивідуальних явищах і процесах шукають ознаки грошових відносин (Маркс), симптомів (Фройд), «поганої крові» чи рессантіменту (Ніцше) і неодмінно знаходять їх. Хоча Фуко не стверджував, що ці три своєрідних ідеології канули в небуття, однак це була смілива спроба розшифрувати механізми роботи «дискурсів підозри». Причому не один лише Фуко займався деконструкцією (ще одне модне слівце з наукового жаргону французьких пост-структуралістів) ідеологій і доктрин, які зародилися у XX-му столітті: можна відзначити також працю Жана-Люка Нансі про нацизм і роль міфу в його становленні.

x4nDEivno_A.jpg

 Невдовзі після Фуко його опонент Жан Бодрійяр у своїй славнозвісній книзі «Суспільство споживацтва» (це вже 70-ті) писав про молодіжні протестні рухи у Європі і Сполучених Штатах, що молодь більше не сприймає революцію серйозно. Бунтуючи проти «системи», молодь тільки ще більше включається до цієї системи, споживаючи певний образ бунтівника та творячи субкультури, які в свою чергу споживають певні спеціально для них вироблені продукти. Наприклад, політизована музика, яка тісно пов’язана із шоу-бізнесом; субкультурний одяг тощо; хіба не смішно спостерігати за сучасними «правими», для яких головною ознакою ідентичності є які-небудь білі шнурівки?..

Небезпеці, яку становить для людства ідеологія споживацтва, присвячена також відома антиутопія Олдоса Гакслі «Дивний новий світ». Ще одним прикладом твору, у якому показане те вихолощення революційного руху, яке відбулося у повоєнному світі, є відома стрічка італійського режисера Бертолуччі «Мрійники» (TheDreamers) про життя богемної молоді часів так звакної студентської революції у Парижі, яка відбулася у травні 1968 р. і завершилася відставкою президента де Голля.

Власне, що сталося із цим світом? Сталася деідеологізація по всіх фронтах: якщо до Другої Світової всі держави – згадаємо Оруелла – розподілилися на три блоки (комуністичні режими, авторитарні «праві» режими, та «західні демократії»), кожен з яких максимально демонізував двох інших, нагнітаючи ворожнечу, то після війни світ лишився двохполярним. А після Карибської кризи, коли ще вірилося в глобальну війну і цивілізаційне протистояння, градус ворожнечі поступово пішов на спад. В Радянському Союзі вже ніхто не марив світовою революцією, комунізм на офіційному рівні визнали недосяжним ідеалом, який прийде «совсем скоро, надо только подождать», як співав Єгор Лєтов; товариш Мао розсварився із Хрущовим і зробив 3-й Інтернаціонал фікцією, потім були реформи Дена Сяопіна в КНР, роки застою в СРСР, потім – парад суверенітетів…

 Так само змінювався і Захід, де провідні країни взяли на озброєння ідеологію фордизму і провели соціальні реформи «зверху», наслідком чого є теперішнє процвітання країн Європи, США чи Японії; звичайно, процвітання – на фоні всіх інших. Наразі капіталізм вже не має того вигляду, що на початку XXст., коли існували фешенебельні квартали, де жили і розважалися «грошові мішки», а з іншого боку – нетрі, де боролися за життя робітники з заводів і фабрик (як описував Нью-Йорк Луї Фердінанд Селін, письменник, що зовсім не був прихильником лівих поглядів). А що ж комунізм чи соціалізм? Здається, що він більше не існує у жодній формі, якщо не вважати за втілення комуністичної утопії понурі ландшафти КНДР.

Підбиваючи підсумки під цим коротким екскурсом, можна зробити парадоксальний висновок: від 40-х років наш світ поступово переходив від картини, намальованої Оруеллом у «1984», до зображеної Гакслі у «Дивному новому світі». Недарма ці дві антиутопії є найбільш популярними у своєму жанрі.

Аналізуючи причини такого стану речей, американський політолог із японськими коренями, Френсіс Фукуяма сформулював тезу про кінець історії і початок нової ери, яка ознаменується встановленням по всьому світу режимів ліберальної демократії – начебто досконалого політичного устрою. І дійсно, якщо немає ідеологічних опонентів, історія справді мала б закінчитись. Утім, з моменту написання праці Фукуями пройшло вже більше 20 років, а людство досі веде війни і не прагне об’єднуватись під стягами ліберальної ідилії. Що ще раз доводить, що антиутопії краще репрезентують стан речей у світі, аніж утопії.

XFeH4zaLrKA.jpg

Так чи інакше, але можна констатувати: старі ідеології наразі мертві, а будь-які спроби відродити їх здаються в кращому випадку проявами чиєїсь романтичної натури. Саме тому викликає лише посмішку намагання повернути до життя старі примари. Наприклад, фашизм, який наші співвітчизники в соціальних мережах, а подекуди і в написах на парканах закидають Росії. Звісно, що ніхто не любить ворога, із яким воює, однак, якщо дивитися правді у вічі, у Росії немає фашизму, та й взагалі політичної ідеології як такої. Ліберально-демократична партія Жіріновського, попри назву, стабільно репрезентує погляди «правого» електорату. Комуністична партія Зюганова вітає громадян із православними святами. Було би смішно, але цей дисонанс насправді не має бентежити. У сучасній Росії немає ані фашизму, ані комунізму, ані теократії на чолі з РПЦ: єдиною пануючою доктриною, якщо така взагалі є, можна назвати конформізм, який підживлює ідеологія споживацтва.

Щодо України, то у нас панує такий самий конформізм і довіра до пропаганди з телеканалів, що належать політикам і олігархам (інколи – в одній особі). Український глядач сміється над «розіпнутими хлопчиками» з російських новин, але спокійно проковтує «мінські домовленості», «нормандські четвірки» і «поліцію, як у Штатах»… І ще, стосовно віджилих ідей: хто відшукає серед усіх партій у Верховній Раді хоч якісь ідеологічні відмінності? Не задекларовані, а реальні?

A1l9nNmpEK4.jpg

Можливо, усвідомивши це, хтось захоче повернутися до доби, коли правий був би Оруелл, а не Гакслі. Коли транснаціональні корпорації не були сильнішими за держави, а люди, які їхали добровольцями, наприклад, на Громадянську війну в Іспанії, вірили, що борються за кращий політичний устрій у всьому світі (були вони фалангістами, анархістами або троцькістами, неважливо). Однак маємо те, що маємо. Та не будемо песимістами: зрештою, навіть така глянцева і хіпстерська стрічка, як «Мрійники» Бертолуччі, завершується кадрами із барикадою, що перегороджує вулицю.

Тож хіба не наївно думати про «кінець історії», поки кожне покоління неначе намагається наново відтворити всю бурхливу історію попередніх століть?

Олександр Андрієвський

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Чому в'язниця за три патрони в кишені - це неправильно

Чому в'язниця за три патрони в кишені - це неправильно

Щодня, гортаючи стрічки новин, постійно натикаюсь на статистику затриманих бійців АТО з патронами чи гранатами.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru