Молотоff

Гасла протесту:
Ті, хто роблять революцію наполовину, риють собі могилу. Сен-Жюст
Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами негідники. Т. Карлейль
Жити - значить не коритися А. Камю
Вільні духом люди - створять новий світ. Дмитро Донцов
Революція - єдина форма безпосереднього самоврядування С. Дацюк
Свобода - це, в першу чергу, не привілегії, а обов’язки А. Камю
Навчання є щонайпершим боргом революціонера. Кім Ір Сен
Взаємодопомога – фактор еволюції. П. Кропоткін
Свобода починається з сумніву
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
A+ A A-

Республіка МІСТ

Сніг та лід на дорогах змінюється на дощ і бруд – це не зміни пори року, це остання наша подорож. Коли ми виїжджали з міста, валив величезний лапатий сніг, притрушуючи ожеледицю на дорозі. Близько 5.30 він перетворився на рясний дощ, який закінчився лише за Павлоградом. 

Ми проїхали блокпости та опинилися перед самісінькими Пісками, де був дивний блокпост «Республіка «МІСТ» - свого роду останній цивілізований шматочок, що розташований перед самісіньким пеклом - донецьким аеропортом. 

Хлопці на блокпосту були дуже привітними. Ми навіть зустріли сумчанина, який несе там службу. У мене складається враження, що, куди б я не приїхав, всюди зустрічаю земляків. І тут може бути лише два висновки: або зона АТО маленька, або земляків дуже багато.

Хто знав, що недобудований міст колись стане останньою фортецею для українських військових, які захищатимуть Україну від ворога зі зброєю в руках?

 Біля блокпосту було два розбитих автомобіля. Хлопці розповіли, що колись тут було дуже багато побитої техніки, але її потрошку розтягують та здають на металобрухт - розчищають плацдарм для маневрів. Від військових ми дізналися, що перемир’я «реально працює» з усіх сторін - і наші і їхні палять зі стрілкової зброї. Як пояснили самі військові, для того, щоб як ті, так і інші розуміли, що ніхто не розслабляється і всі постійно напоготові. 

За певний час приїхав автомобіль, з якого вискочив хлопець - це був саме той солдат, на якого ми чекали. Він вскочив до нашого буса і ми поїхали в самісіньке серце Пісок. Дорога, не зважаючи на хороший асфальт, була жахливою. Важка техніка натягла болота на дорогу, а дощ зробив свою роботу. Провідник постійно повторював «треба швидше», але наш бус просто заривався у бруді. Проїжджаючи повз черговий поворот, ми побачили спалений вантажний автомобіль, розпізнати марку якого було вже неможливо - він був дощенту зруйнований снарядами та вогнем. Солдат нам розповів, що це остання військова допомога, яка була тут: «Після того, як накрили автомобіль тиловиків - тут стало зовсім важко. Сепаратисти так пристріляли дорогу, що з першого разу влучають у рухому ціль. Якби не перемир’я, ми б сюди не доїхали», – сказав солдат.

Коли ми приїхали, до нас повиходили хлопці, щоб допомогти розвантажити автомобіль. Там познайомилися ще з одним сумчанином, який виявився «кіборгом». 

Ми швидко розкидали гуманітарну допомогу, зробили пару фото для звіту і вже збирались їхати, коли один із солдатів запропонував: «А давайте ми вам покажемо будинок культури? Його навіть якийсь телеканал приїжджав знімати». І ми погодилися на екскурсію.

За деякий час ми побачили будинок-привид - схожі на нього стоять в Чорнобильській зоні. Він був серйозно пошкоджений важкою артилерією. Було важко уявити, що вісім місяців тому сюди ходили діти до бібліотеки чи на дискотеку. А зараз наші військові використовують його як один з форпостів для відбивання атак ворога. Будинок поєднав колишнє цивілізоване життя і сучасну війну. Прикидані попелом та штукатуркою музичні інструменти в кімнатах, розбиті вікна - від усього цього мурахи бігли по шкірі. Театральний одяг на вішалках та гори гільз від всілякої зброї, від вікон лишилися тільки рами і величезні шматки скла. У деяких кімнатах обвалені стелі, на сходах гори обваленої штукатурки, стіни подовбані кулями від крупнокаліберної зброї. Ця будівля більше схожа на триповерховий бункер з виходом назовні. Довкола пітьма і сирість від дощу, за розбитим вікном туман та страшний пейзаж сусіднього населеного пункту - все це схоже на кадри з фільму жахів. А насправді це кадри війни, яка, на жаль, торкнулася нашої країни.

Солдат «О» з Конотопа постійно нам казав: «Можливо колись сюди вернуться люди і почнуть все відновлювати. Тому ми не даємо мародерам розтягнути залишки "колишнього життя". Бережемо те, що ще не зруйновано».

Молодий хлопець з круглим обличчям та густими бровами довго нам розповідав про важкі бої, які тут бувають майже кожного дня. Він часто водив рукою біля вікон, намагаючись нам показати крізь туман позиції ворога. Вони там дуже близько. А за 500-600 метрів починається злітна смуга аеропорту. Солдат настільки хутко бігав кімнатами, що іноді складалося враження, що він робить екскурсію по власному маєтку. Він справді знав там кожен куточок, як і в усіх Пісках. Мабуть, по-іншому там і не вижити.

На останок ми зайшли у будівлю, де ночують хлопці. Хочеться сказати, що живуть вони дійсно в гідних умовах. Ані бруду, ані сміття, звісно, наскільки це взагалі можливо в таких умовах. Дуже охайні хлопці. Крім іншого, варто сказати, що солдати тут справді найкращі. Повірте, я бачив багато солдатів. Ці мають найкраще спорядження та бойові характеристики.

Пройшовши майже мертвими вулицями, ми зустріли місцевих мешканців, які лишилися в селищі. Я запитав, чи багато їх залишилося тут. "Менше сотні", - відповіли мені.

Навколо нас - величезні хвойні дерева зкошені снарядами, побиті будинкии та по-коліна болота - тут воно всюди, куди кинеш оком. Серед цього бруду та руїн ми попрощалися зі справжніми воїнами, з людьми великого козацького духу - з нашими «кіборгами» 93-ї бригади.

Нас провели до дороги, і ми рушили додому. Вирішили вертатися зоною АТО - дорога там вже знайома і набагато краща, ніж у мирній Україні. Тому додому вертались через Константанівку-Дружківку-Краматорськ-Славянск.

Всю дорогу додому картав себе, що можна було забрати бандуру з Будинку культури і віддати бандуристу, який би не одне серце зачепив своєю грою. Але у Пісках здалося, що тоді я буду мародером, який приїхав грабувати клуб. А в дорозі прийшло усвідомлення того, що пропаде музичний інструмент. Пропаде, як і сотні людей…

Андрій Букін, громадський діяч

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru