Молотоff

Гасла протесту:
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Свобода неподільна: її не можна обмежити, не вбивши її цілком. М.Бакунін
Свобода починається з сумніву
Були б революціонери – буде і революція
Cолідаризуватися треба з тими, у кого стріляють, а не з тими, хто стріляє А. Камю
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Свобода - це, в першу чергу, не привілегії, а обов’язки А. Камю
Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. М.Бакунін
Революція неймовірна, тому що вона справжня. Гасло 1968 року, Франція
Свята людина-єдиний дійсний революціонер у цьому світі. О. Шмеман
A+ A A-

А це не геноцид?

Українсько-польська війна почалася 1 листопада 1918 року збройним виступом проти української влади у Львові польських підпільних військових організацій з-за підтримки варшавського уряду. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 році дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками та перекинуті на український фронт.


25 червня 1919 р. Найвища Рада Антанти погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за собою.

21 листопада 1919 р. було укладено "Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини", за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом місцевого референдуму.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння, визнавши східним кордоном лінію Керзона.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини.

Перед Польщею тоді став вибір: або погодитися з тим, що більш як третина її території та населення має непольську більшість, і  зробивши  з цього висновки, порозумівшись, організувати життя на підставі принципів багатонаціональної держави.

Але перебуваючи в ейфорії після здобуття втраченої державности та виграної війни з большевиками Польща вибрала політику екстермінації  національних  меншин примусовими державними заходами. В першу чергу це торкнулося українців:

1. Польська колонізація західноукраїнських земель.

17 грудня 1920 року Сейм Польщі ухвалив закон про пільгове надання цієї землі інвалідам та ветеранам польського війська, які відзначились у українсько-польській та радянсько-польській війнах.

За цими законами польські осадники з числа військових мали можливість безкоштовно отримати до 45 га землі на Західній Україні, а переселенці-добровольці придбати землю за пільговою ціною в кредит на 30 років зі звільненням від оплати у перших 5 років. В результаті було роздано 800 тис. га землі відбрної у українських селян.

Про масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової  парцеляції (відібрання земель у українських селян) розмістити 40 тис. осадницьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб.

2. Примусова асиміляція

31 липня 1924 року прийнято закон, згідно з яким замість назви “Західна Україна” чи “Східна Галичина” вводився термін “Малопольська Всходня”. Замість слова “українець”, “український” офіційно введено терміни "русин", "руський". Причому "русини" трактувалися не як окрема нація, а як етнографічна група польської нації.

З 2,800 українських шкіл лишилося тільки 422 (однокласові), й то з польською мовою в діловодстві.

Для прикладу: в чортківському повіті Тернопільського воєводства лишилася одна однокласова (!) державна українська школа. Внаслідок цього в Західній Україні не лишилося жодної (!) української державної семінарії, гімназії математично-природничого типу чи фахової школи.

3. Пацифікація

Проведення  у вересні-листопаді 1930 року репресивних акцій, із застосуванням поліції та армії, проти українського цивільного населення, що  супроводжувалося масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Рішення про "умиротворення" Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року і тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 районах Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено 16 рот поліції, під час котрих підрозділи оточували села і проводити обшуки та допит мешканців. З кінця вересня та на початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи — до 10 ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю - т. зв "екзекуціями". Пацифікація загалом охопила 325 населених пунктів в 15 повітах, а з участю війська — 168 місцевостей у 14 повітах.

Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам — школам, осередкам "Просвіти", кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» —побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооперативів. Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному наносили 25-30, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії за проведення пацифікації. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція  мала на меті загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

За українськими даними зазнали побоїв 1357 чоловік, серед них 93 школярів (починаючи з 8 років), понад 40 жінок були зґвалтовані, забито до смерті 13 чоловік. Було арештовано 1739 чоловік, переважно студентів та учнів шкіл. Також було закрито осередки "Просвіти", "Соколу" та заборонена діяльність "Пласту", розпущені українські школи та гімназії.

4. Ревіндекація

Польською владою було проведено акцію примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих 389 церков залишилось лише 51.

5. Береза-Картузька

Утворення, згідно розпорядження президента Польщі Ігнація Мосцицького, 17 червня 1934 року в місті Береза-Картузька, концентраційного табору як місця позасудового інтернування "осб, що загрожують громадському спокую та безпеці Польщі". У таборі Береза-Картузька дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув'язнення залишалося за адміністрацією табору.

Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев'яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув'язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. "Виправленням" в'язнів була виснажлива робота й голодний пайок.
За українськими джерелами, через табір пройшло близько 5 тисяч українців.

6. Операція "Вісла"

Проведення  етнічної чистки проти українців (початок — 29 березня 1947 року ). Полягала у примусовій депортації (виселенні) українців з їх земель - Лемківщини, Посяння, Підляшшя та Холмщини.

Українці були позбавлені прав на землю, відібрані всі церкви, ліквідовані українські школи та культурно-освітні установи. 27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українці позбавлені права на все майно, яким вони володіли до депортації. Тільки за даними польських джерел було депортовано 482 тисяч українців.

Автор: Сергій Чаплигін

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru