Молотоff

Гасла протесту:
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Ми не боїмось руїн. Ми несемо новий світ в наших серцях. Цей світ шириться і в цю хвилину. Буенавентура Дурруті
Революція неймовірна, тому що вона справжня. Гасло 1968 року, Франція
Революція може бути небезпечною, оскільки вона сильна. Рауль Кастро
Коли інші права сплюндровані, право на повстання стає безспірним. Томас Пейн
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Нудьга контрреволюційна. Гасло 1968 року, Франція
Навчання є щонайпершим боргом революціонера. Кім Ір Сен
Я люблю революціонерів. Я не люблю те, в що вони потім перетворюються. Ж. Дерріда
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
A+ A A-

5 патологій українського патріотизму

Хоч би що казали скептики, патріотизм в українському суспільстві є. Коли шоумен Ургант невдало пожартував про порубаних українських селян, Facebook просто-таки вибухнув гнівом ображених патріотичних почуттів. А значить, ці почуття існують, і з ними варто рахуватися. Але, як колись зазначив один вітчизняний літератор, до деяких почуттів варто підходити не з кадильницею, а з клізмою.


Якщо відсторонитися від ідеологічних забобонів, патріотизм є мотивацією ототожнювати себе з країною: суспільством (себто «нацією»), державою чи територією (романтизованим «рідним краєм»). Наявність такої мотивації вигідна передусім самим індивідам ("маленьким українцям"), позаяк замирює їх з фактом існування всіх інших людей – навіть чиновників і міліціянтів. Бюрократія і репресивний апарат є в очах патріота легітимними, це аватари його Батьківщини. Звичайно, будь-який порядний патріот час від часу хоче дощенту зруйнувати свою державу, але завжди для того, аби збудувати на її місці ліпшу. Тому почуття патріотизму є не лише приємним, але і корисним. Це прекрасно розуміють правлячі еліти, які, власне, і плекають його. Патріотичний дискурс зазвичай виготовляє на замовлення політичної еліти інтелектуальний клас – інтелігенція, фахівці, митці та інша "креативна" братія. Вдалі концепти за мінімальної адміністративної підтримки ідуть у маси, які починають свято вірити, що ці ідеї дісталися їм від діда-прадіда.

Українці у цьому плані – не виключення. Коли незалежність впала на голову нашого волелюбного народу, виник запит на створення версії нерадянського патріотизму. І його створили – дещо нашвидкоруч і шаблонно, але він почав так-сяк працювати. Згодом дався взнаки розбрат всередині правлячої верстви. Після дерибану економіки і територій політичні угруповання заходилися дерибанити й ідеологічний простір. Це, по-перше, загальмувало розвиток концепту українського патріотизму, а по-друге, спричинило його внутрішню диференціацію: слово "патріотизм" у Луганську і у Львові має дуже різне змістовне наповнення. Фактично, сьогодні в Україні існує кілька версій патріотизму, між якими точиться запекла боротьба – вони не визнають одне одного і не йдуть на компроміси. Тому сам концепт втрачає свій мотиваційний потенціал.

"Українська" (чи "проукраїнська") версія патріотизму має лише одну ваду – вона не здатна охопити все суспільство. Поза цим, у неї є всі належні атрибути: корпус текстів (від "Заповіту" Шевченка до "Холодного яру" Горліса-Горського), пантеон героїв (Кобзар, Мазепа, Шухевич і т.д.), ритуали та "група підтримки" (інтелектуали, митці, громадський актив). Є в цьому концепті і внутрішня логіка. Але ареал його дії ледве перетинає Дніпро.

Причин такого жалюгідного становища п’ять.

Перша – це абсолютизація мовного чинника. "Мова запрошує до єднання, але не змушує до нього", – писав свого часу Ернст Ренан і був правий. Мовна єдність не відвернула ані англо-ірландської, ані британо-американскої ворожнечі. Не йдеться і про братство іспанського та мексиканського народів. А от груба асиміляційна мовна політика може розсварити кого завгодно. Особливо це стосується України, де російськомовне населення компактно проживає на доволі великій території. Одиниці асимілюються швидко, а от спільноти чинять спротив до останнього. Кому-кому, а галичанам, які жили (і вижили!) під польським репресивно-асиміляторським тиском, це достеменно відомо.

Погіршує ситуацію і ретроспективність "проукраїнського" патріотизму. "Свідомий українець" мусить постійно звірятися з минулим. Що б сказав на це Бандера? На чиєму боці були ваші предки в битві під Конотопом? Хто з вас – нащадок іноземних зайд-поневолювачів? Зрештою патріотичне мислення стає мисленням міфологічним, хоч би й міфами крутили, як циган сонцем. Про спонукальну силу історії написано більш ніж достатньо. Але і вона – річ цілком умовна. З гайдамаків зробили символ національного духу, натомість древлянський спротив "кровосісям" князя Ігоря увагою обійшли. Холодноярська республіка стала "намоленим" епізодом історії, а Донецько-Криворізька – ні. Тому неймовірно спокусливо вибудовувати альтернативні національні міфології, примножуючи власний політичний капітал.

Навіть найретельніше конструювання історичного міфу не гарантує його дієвості – пересічній людині стає здорового глузду, аби не ототжнювати власні інтереси з цілями давно померлих героїв. Трюїзмом про відмінності історичної долі різних частин України також не слід легковажити. Якщо послідовно звірятися з історичним корінням, нас чекає багато несподіванок (і переважно неприємних). Приміром, в Луганську таки слід буде поставити пам’ятник Катерині ІІ. Вона, звісно, "зруйнувала Січ", але вона ж і започаткувала індустріальний розвиток Луганщини. Галичан чекає неприємна розмова з поляками, мешканців Криму – з росіянами і татарами. Звертаючись до історії, патріот заганяє себе на слизьке.

Третя проблема "українського" патріотизму – це геополітична забарвленість. З точки зору "свідомого українця", патріотизм і так званий "європейський вибір" – речі взаємообумовлені і нерозривні. Такий симбіоз є вкрай шкідливим, бо віддає патріотизм на поталу політичній кон’юнктурі і тому унеможливлює його поширення на ціле суспільство. Фактично, будь-який аргумент проти "європейського вибору" – це аргумент проти "української" версії патріотизму, позаяк альтернативи розглядаються як повернення у "московське ярмо", історична зрада тощо. Щоправда, при цьому ще й доводиться старанно заплющувати очі на "ярмо брюссельське", але кого це цікавить?

"Хуторянство" є четвертою проблемою. Над нами досі тяжіє спадщина радянської культури, що глорифікувала "народні маси трудящих" і напрочуд органічно з’єдналася з новітнім запитом на реетнізацію. Літературний експеримент Івана Котляревського скінчився трагедією: спосіб, в який він іронізував над героями "Енеїди", перетворився на метод національного самоопису. Навіть філософа європейського масштабу Григорія Сковороду ми примудрилися перетворити на такого собі сільського дотепника. Сучасний етнографічний патріотизм – це варіація на тему "потєшного хохла", істоти екзотичної, але беззлобної і навічно другорядної.

Але найбільше український патріотичний дискурс уражений інфантилізмом. Навіть націоналізм у нас замріяний (як кажуть самі націоналісти – ідеалістичний). Мистецтво ігнорування дійсності ми опанували настільки добре, що здобули імунітет до будь-якої критики. "Нашу версію патріотизму не поділяє половина українців? Значить, вони – не українці!", – каже патріот, розкидаючись мільйонами співвітчизників направо і наліво: цих в москалі запишемо, цих – у "совки", отих – у манкурти. Тому патріоти так старанно уникають розмов про економіку, фінанси, виробництво та інші сфери, де не можна просто процитувати Кобзаря.

Проблема не в тому, що всі ці особливості патріотичного дискурсу спірні чи не обґрунтовані. Але сконструйований в такий спосіб патріотичний дискурс не виконує своєї прямої функції – замирювати українців з цією країною, державою і один з одним. Відчайдушні спроби прищепити такий патріотизм всьому суспільству породжують у кращому разі спротив, а в гіршому – підштовхують до формування паралельних суспільств в одній державі ("у вас свої герої, у нас – свої"). Так, держави і суспільства іноді розпадаються. Але прикро, коли це відбувається через відданість майже випадковому набору посутньо умовних принципів та ідеалів.

Автор: Максим Віхров

Джерело: ZAXID.NET

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru