Молотоff

Гасла протесту:
Жити - значить не коритися А. Камю
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
Життя має дві форми: гниття або горіння!
Все або нічого! Л.М. Толстой
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Свобода - це, в першу чергу, не привілегії, а обов’язки А. Камю
Ті, хто роблять революцію наполовину, риють собі могилу. Сен-Жюст
Взаємодопомога – фактор еволюції. П. Кропоткін
Свобода починається з сумніву
Свята людина-єдиний дійсний революціонер у цьому світі. О. Шмеман
A+ A A-

Олігархія під личиною демократії

plakat_vzyatkaУкраїнська демократія, як і демократія загалом – це тотальна фікція, ілюзія, видумка, створена теоретиками для мас. Як з теоретичної, так і з практичної точки зору демократія не можлива в принципі. Це інша інтерпретація морівської утопії, яку так само не можливо реалізувати в житті. Теоретично демократію спростовує «Залізний закон олігархії» сформульований німецьким соціологом Робертом Міхельсом, а практично – безпосередні реалії суспільного життя. В суспільствах з так званою демократичною формою правління існує лиш певний діапазон політичних та соціальних свобод індивіда, але не практичне втілення громадянами принципів демократії стосовно впливу на владу та управління нею. Теоретичні обіцянки громадянам стосовно участі в управлінні державними процесами діють тільки в теорії - на сторінках підручників з основ права для учнів 10-11 класів. Влада і політика  - це інтереси бізнесу, великих грошей, впливів та цинічної самореалізації окремих індивідів. Влада і політика в Україні  - це крайня форма цих рис, а демократія про яку не перестають говорити українські політики, це звичайна олігархія, яка прикривається демократичними принципами та окрім грошей ні до чого не прагне. І ті політичні свободи українця, які існують від початку незалежності України і до цього часу – це обгризена кістка, яку кидають собакам: облизати і погризти можна, але наїстись не вийде.

Арістотель - політолог ХХІ століття

За визначенням, олігархія – це форма управління країною, за якої влада належить обмеженому колу осіб і відповідає їхній особистій вигоді, а не загальному благу народу. Одними з перших хто сформулював та використовував даний термін були давньогрецькі філософи Платон та Арістотель. Останній у своїй праці «Політика», в якій розглядав форми державного управління, охарактеризував її саме як владу багатих, а не олігархічну владу аристократії. Арістотель також типологізував олігархію за формуванням уряду та виокремив її три основні риси:

-         керівники кооптуються з багатих або ж за вибором багатих з числа їх друзів;

-         керівники не залежать від громадян;

-         керівники переслідують власні цілі, а не загального блага громадян.

Загалом характеристика Арістотеля та його праця (окрім окремих пунктів) лишається універсальною та актуальною і в нашому ХХІ столітті. Якщо застосувати її на практиці, то виявиться, що в управлінні більшості країн світу присутні ці риси, а незалежна Україна, як оброблена нива, увібрала в себе найкращі риси олігархії.

Наприклад, для України є звичним той факт, що у всіх гілках влади переважна більшість -  це багата меншість громадян, які отримали свої посади майже за давньогрецькими рисами: чим вищий майновий ценз – тим більші можливості потрапити на владний олімп. Призначення та кооптація чиновників у владній вертикалі теж відбувається з числа друзів і приближених до українських олігархів. В Україні така методика навіть набрала національного колориту та отримала оригінальну, життєву назву – «кумівство». Ну і беззаперечним фактом є і те, що головним імперативом українського чиновника є його особисті інтереси чи інтереси його групи і партії, а не інтереси українських громадян – селян, шахтарів, міських менеджерів чи пенсіонерів.

Також однією з рис олігархії, яка не ввійшла в головну трійку рис виділених Арістотелем, є можливість купування тих чи інших державних посад. Така проста та практична можливість теж притаманна та доступна українським олігархам. Купити депутатський мандат у парламент, посаду судді (навіть Конституційного суду), начальника того чи іншого управління в Україні не проблема – головне щоб знайшлась відповідна сума у претендента. Але окрім посад у нас можливо купити все і всіх: шматок історичної частини столиці під будівництво бізнес-центру чи розважального комплексу,  дозволи різних інстанцій на таке будівництво, мовчання та закривання очей на різні порушення – це все реально. Але найголовніше: якщо для своїх - діють знижки.

Але окрім цього, українські олігархи вирішили перейняти ще одну крайню рису давньогрецької олігархії – спадковості влади. В Україні ця риса ще не набрала остаточного та повного втілення, хоча, вона стає все більш популярною серед українських чиновників. Адже, ідея створення такого собі дрібнокланового угрупування в держструктурах вирішує певні проблеми для чиновників. Наприклад, з рідними людьми краще вирішуються спірні питання, швидше знаходиться спільна мова, та й обіг державних коштів краще спрямовується в сімейний бюджет.

Протест на кухні

Свавілля українських олігархів та зверхнє ставлення до народу не викликає здивування пересічного українця. Кожен громадянин, який вирішив поскаржитись до ЖЕКу на непрацюючий ліфт чи неправомірне нарахування тарифів, захотів отримати перелік довідок на отримання допомоги при народженні дитини чи просто оформити закордонний паспорт, апріорі готовий до совкової бюрократії та до конфлікту з працівниками держустанов. Поскаржитись в міліцію на винуватця ДТП, який випадково може виявитись чиновником або його родичем, теж не ефективно. Справу замнуть або, в кращому випадку, «не знайдуть складу злочину». Оприлюднити жахливі факти корупції, присвоєння державного майна українськими чиновниками у ЗМІ чи заявити про безчинства політиків у прямому ефірі на ток-шоу? Результату теж не варто чекати. Скільки подібних матеріалів, звернень, заяв та статей про подібне свавілля були оприлюднені…Про це знає все суспільство: міліція, Генпрокуратура, СБУ, суди, ЗМІ. Але результату немає і не буде, бо кожного працівника з цих структур можна купити і все вирішити за гроші. Або ж, якщо навіть суд надішле високопосадовцю повідомлення про з'явлення  на допит чи суд, то його теж просто безкарно проігнорують. Подібна практика була і в олігархічній Греції: якщо державний чиновник-олігарх не з'являвся до суду він міг просто сплатити за це штраф.

Історія грецької олігархії яскраво втілюється в теперішніх реаліях українських громадян. Якщо після помаранчевої революції українці раділи вдалій боротьбі з темниками,  пишались свободою слова і сподівались на якийсь ефект від цього, то зараз ми бачимо, що ці засоби не дають жодного результату. Яскравим прикладом свободи слова в Україні є шоу Кварталу-95, на які масово приходять самі ж депутати, міністри та чиновники. І якщо раніше людям було соромно за свої провини і злочини, то зараз під час таких шоу політики просто аплодують таким жартам, хоча більшість громадян розуміє, що всі жарти - це реальні приклади з повсякденного життя України, а іронічна критика справедлива та об'єктивна. Чиновники просто цинічно знущаються над людьми такими вчинками, адже вони впевнені в своїй захищеності та безкарності.

Дана ситуація наводить приклад все тієї ж ситуації собаки з кісткою: кинувши її господар стоїть і споглядає, як собака з нею грається і намагається наїстись. Так і зухвалість та цинізм політиків дійшов до того, що вони сидячи серед людей споглядають, як вони радіють можливістю привселюдно обговорити їх та висміяти.

Це і є демократією по-українськи - при владі олігархічна меншість, яка прикриває олігархічну форму правління демократичною і запевняє, що це дійсно демократія. Вона частково надала свободу слова, можливість українцям помахати прапорами на майданах, нереальне право буди обраним і вважати, що це все зробить громадян вільними та дасть можливість впливати на життя в державі. Але результату від такої свободи нуль. В реальному житті цей механізм не діє і громадяни не впливають на владу. Їм лишається лише пасивний протест на кухні.

В пошуках справедливості

Але поглянувши на це з іншого боку ситуація виглядає не такою вже й несправедливою. Кожен український чиновник – це такий самий член нашого суспільства, як і ми. Його життя проходить в цьому ж суспільстві та в цій же державі. Він вихований такими ж звичками та ницими прагненнями, як і все суспільство. Він - продукт цього суспільства і цього часу. У чиновників та олігархів проста відмінність – більше можливостей реалізувати свої мрії та цілі. Чи можливо простий пересічний українець не мріє про будинок в Кончі-Заспі, Майбах, можливість літати за кордон за державний рахунок? Я переконаний, що пересічні громадяни мають саме такі мрії, а методи, за допомогою яких вони будуть досягнені, мало кого хвилюють. Звичайно, що є окремі виключення та винятки, в Україні є чесні та щирі люди, але загальні настрої та прагнення в суспільстві саме такого штибу.

Окрема частина якогось цілого (в даному випадку людина-суспільство) – це певне відображення  загальних ознак такого цілого. Як може хворе та не стійке ціле, породити щось окреме міцне та здорове? Як можна вимагати звичайної та примітивної справедливості від когось, якщо кожен з нас несправедливий до іншого?

В даному випадку варто згадати християнські заповіді чи категоричний імператив Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу».

Аналізуючи людську діяльність, Кант стверджував, що небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…Але, на жаль, суспільство сприймає такі вимоги та заклики, як зарозумілість та щось занадто важке, а мораль у більшості українців просто викликає сміх.

І якщо українці мріють про чесну, національно спрямовану владу, верховенство закону, зменшення рівня корупції, чистоту на вулицях і життя без хабарників та збоченців, то потрібно розпочати з себе і змінювати себе на краще. Адже, якщо людина щось любить та береже – вона й з бережливістю та любов'ю ставиться до цього. А слова Арістотеля нехай слугують життєвим дороговказом: «..хто вимагає, аби панував закон, очевидно, хоче, щоб панували божество і розум, а хто вимагає, аби панувала людина, проявляє (у своїй вимозі) певне дикунство; бо пристрасть саме і є таким (чимось тваринячим), до того ж вона зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху; навпаки, закон – це розум поза пристрастями і бажаннями».

 

 

Автор: Саліженко Олександр

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru