Молотоff

Гасла протесту:
Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. М.Бакунін
Вільною людина може стати лише через свободу інших людей
Свобода - це, в першу чергу, не привілегії, а обов’язки А. Камю
Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає. Д.Донцов
Це в них покарання, а в нас повага і авторитет. Нестор Махно
Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами негідники. Т. Карлейль
Були б революціонери – буде і революція
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Мета бунту - перетворення. Альберт Камю
A+ A A-

І. Валлерстайн: Структурні кризи

КапіталізмТермін «криза» відігравав у 1970-х роках центральну роль у політичних дискусіях у багатьох країнах, хоча варіанти його визначення коливалися в широких рамках. До кінця століття йому на зміну прийшов інший, більш оптимістичний, термін – «глобалізація».

Однак з 2008 року тон дискусій знову стає похмурим, а поняття «криза» знову спливає на поверхню; щоправда, користуються ним як ніколи вільно.

На передній план знову вийшли питання про те, як дати визначення кризі і як пояснити її походження. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років і  цикл гегемонії, і загальний економічний цикл сучасної світ-системи вступили у фазу спаду. Період з 1945 по бл. 1970 р. – влучно названий французькою les trente glorieuses («Славетне тридцятиріччя» – Прим. пер.) – відзначений піком гегемонії США, що збігається з найбільшим зростанням під час фази «А» кондратьєвського циклу, яке коли-небудь знавала капіталістична світ-економіка. Спади були цілком нормальні, і не тільки в тому сенсі, що всім системам властиві циклічні ритми – їх існування пов’язане з неминучими коливаннями, – але також і в тому, яким чином функціонує капіталізм як світ-система. Тут є два ключових питання: яким чином виробники одержують прибуток, і як держави забезпечують світовий порядок, в рамках якого виробники можуть одержувати прибуток. Давайте по черзі.

Капіталізм є системою, в якій сенсом існування є нескінченне накопичення капіталу. Щоб накопичити капітал, виробники повинні отримувати прибуток від своєї діяльності, що в значних масштабах можливо тільки тоді, коли продукція може бути продана значно дорожче, ніж коштувала вартість її виробництва. В умовах досконалої конкуренції робити прибуток у таких обсягах неможливо: потрібне монопольне, або принаймні квазімонопольне, становище у світ-економіці. Продавець може вимагати будь-яку ціну, поки він не виходить за рамки дозволеного еластичністю попиту. Коли у світ-економіці спостерігається значне зростання, виробництво деяких «провідних» товарів відносно монополізується, і саме за рахунок прибутку від нього здійснюється накопичення великих обсягів капіталу. Прямі і зворотні потоки таких продуктів становлять основу для загального зростання світ-економіки. Це називається фазою «А» (фазою підйому) кондратьєвського циклу. Проблема для капіталістів полягає в тому, що всі монополії, якими б захищеними у політичному плані вони не були, приречені на самоліквідацію у зв’язку з тим, що на світовому ринку можуть з’явитися нові виробники. Звичайно, вихід на ринок займає багато часу, але рано чи пізно рівень конкуренції зростає, ціни знижуються, отже, зменшується і прибуток. Коли прибутки від провідних товарів помітно знижуються, світ-економіка припиняє зростати і вступає в період стагнації – фазу «Б» (фазу спаду) кондратьєвського циклу.

Друга умова для капіталістичного прибутку полягає у збереженні відносного світового порядку. Світові війни, хоча й дають підприємцям можливості нажитися на них, у той самий час спричиняють величезне руйнування основного капіталу і створюють помітні перешкоди для світової торгівлі. Шумпетер неодноразово наголошував, що загальний баланс двох світових воєн не був позитивним. Забезпечення відносно стабільної ситуації, необхідної для отримання прибутку, – завдання гегемона, досить могутнього, щоб нав’язати її світ-системі в цілому. Цикли гегемонії були набагато довшими за цикли Кондратьєва: у світі численних так званих суверенних держав, якійсь з них нелегко утвердитися в якості єдиного гегемона. Вперше досягти цього вдалося голландським Об’єднаним Провінціям у середині XVII століття, згодом Великій Британії в середині XIX століття і, нарешті, Сполученим Штатам у середині двадцятого століття. Зростання могутності кожного гегемона стало результатом тривалої боротьби з іншими претендентами на гегемонію. До цих пір переможцем виходила та держава, якій вдавалося сконцентрувати найефективніші засоби виробництва, а за тим перемогти у своєрідній «тридцятирічній війні» проти свого основного конкурента. Згодом гегемон може встановлювати правила, за якими існуватиме міждержавна система, з метою забезпечити її нормальне функціонування і максимізувати потік накопиченого капіталу до своїх громадян і виробничих потужностей. Це можна назвати квазімонополією геополітичної сили.

Проблема для гегемона є такою ж, як і для провідної галузі виробництва: його монополія самоліквідовується. По-перше, гегемон час від часу повинен виявляти свою військову силу для підтримки порядку. Але війни коштують грошей і життів, до того ж вони чинять негативний вплив на громадян, чия початкова гордість за перемоги покидатиме їх мірою того, як на них лягає тягар ведення війни. Масштабні військові операції часто виявляються менш ефективними, ніж очікувалося, і це дає сили тим, хто в майбутньому бажатиме чинити опір. По-друге, навіть якщо економічна ефективність гегемона відразу не похитнеться, то вона зростатиме і в інших країнах, роблячи їх менш залежними від його диктату. Гегемон вступає в процес поступового спаду в порівнянні зі зростаючими потугами. Цей спад може бути повільним, проте, по суті, є незворотнім.

Що зробило історичний момент 1965-70 рр. настільки особливим, так це збіг оцих двох спадів: кінця найзначнішої в історії кондратьєвської фази «А» і початку занепаду найбільш потужного в історії гегемона. Не випадково, що світова революція 1968 року (яка насправді охоплювала 1966-70 рр.) відбулася саме в цей поворотний момент, будучи його прямим вираженням.

Витіснення «старих лівих»

Всесвітня революція 1968 року ознаменувала собою ще й третій спад, щоправда такий, який траплявся в історії сучасної світ-системи лише один раз: занепад традиційних антисистемних рухів, що одержали назву «старих лівих». Охоплюючи в своїй основі комуністичний, соціал-демократичний та національно-визвольні рухи, «старі ліві» поступово, долаючи перешкоди, поширювалися по світ-системі, особливо в останній третині ХІХ та першій половині XX століття. Вони виросли зі стану політичної маргінальності та слабкості, який спостерігався, скажімо, у 1870 р., до консолідованості та помітної могутності близько 1950 р. Ці рухи досягли вершини своєї мобілізаційної сили в період з 1945 по 1968 рр. – саме в період надзвичайної фази підйому кондратьєвського циклу та піку гегемонії США. Я не схильний вважати це випадковістю, хоча з першого погляду це й може здатися нелогічним. Завдяки світовому економічному буму підприємці вважали поступки в задоволенні матеріальних потреб робітників менш затратними, ніж затримки у виробничому процесі. З часом це означало зростання собівартості продукції, що, у свою чергу, стало однією з причин кінця квазімонополій у провідних галузях економіки. Але більшість підприємців приймали рішення, які максимізували короткострокові прибутки (скажімо, на ближчі 3 роки), і не переймалися подальшою перспективою за логікою: «Після нас – хоч потоп».

Аналогічні міркування вплинули на політику гегемона. Однією з найважливіших задач було підтримання відносної стабільності в світ-системі, але Сполученим Штатам потрібно було зіставити можливу ціну, яку потягли б за собою репресивне придушення національно-визвольних рухів або ж виконання вимог останніх. Спочатку неохоче, а потім вже добровільно, Вашингтон почав сприяти «контрольованій» деколонізації, у результаті якої до влади приходили ці національно-визвольні рухи. Таким чином, на середину 1960-х років могло здатися, що «старі ліві» рухи досягли своєї історичної мети – досягнення державної влади – майже скрізь, принаймні на папері. Комуністичні партії правили в одній третині світу, соціал-демократичні партії перебували  або ж час від часу чергувалися при владі у більшій частині іншої третини – пан’європейському світі; до того ж, основа політики соціал-демократичних партій – концепція «держави загального добробуту» – була сприйнята і впроваджувалася їхніми консервативними опонентами. Національно-визвольні рухи прийшли до влади у більшості колишніх колоніальних країн, подібно до популістських рухів у Латинській Америці. У наш час чимало аналітиків та активістів критично оцінюють діяльність цих рухів, але не варто забувати про той страх, який останні викликали по всьому світу в багатих і консервативних прошарків населення, яким видавалися носіями руйнівного егалітаризму, що контролювали значну кількість держав.

Світова революція 1968 року змінила все. У численних повстаннях, які вважаються її виявами, переважали три мотиви. Перший – гегемон США був перенапружений і уразливий, адже у В’єтнамі «наступ Тет» поховав перспективи американської військової кампанії. Революціонери критикували й роль Радянського Союзу, який розглядали як співучасника у гарантування гегемонії США – таке відчуття наростало у світі принаймні з 1956 р. Другий мотив полягав у тому, що «старим лівим» рухам не вдалося виконати свої історичні обіцянки. Усі три їх різновиди застосовували так звану стратегію «двох етапів» – спершу взяти державну владу, а потім змінити світ. По суті, «нові ліві» заявили: «У вас в руках була державна влада, але світ ви так і не змінили. Якщо ми справді хочемо змінити світ, нам потрібні нові форми і нові стратегії». Моделлю такої альтернативи багатьом видавалася, зокрема, Культурна революція в Китаї. Третій мотив – у тому, що «старі ліві» ігнорували проблеми «забутих людей», гнаних через їх расу, стать, етнічну приналежність або сексуальну орієнтацію. «Нові ліві» радикали наголошували, що вимоги забезпечення рівноправності відкладати далі більше не можна, адже вони стали нагальними для нашого часу. У багатьох відношеннях хрестоматійним прикладом такого підходу був рух за права чорношкірих у Сполучених Штатах.

Світова революція 1968 року була одночасно величезним політичним успіхом і величезною політичною невдачею. Вона постала подібно до фенікса, що яскраво загорівся по всьому світу, але вже до середини 1970-х років видавалося, що її полум’я майже повсюдно було згашене. Що ж було досягнуто завдяки цій світовій пожежі? Було усунуто єдину керівну ідеологію світ-системи – центристський лібералізм, зведений всього лише до скромної ролі однієї з декількох альтернатив. «Старі ліві» рухи припинили виступати провідниками яких-небудь фундаментальних змін. Але здобутки 1968 року виявилися не надто значними й стійкими. Праві сили у світі були рівною мірі звільнені від прив’язки до центристського лібералізму. Вони скористалися глобальним економічним застоєм і крахом «старих лівих», щоб розпочати свій контрнаступ – а саме неоліберальну глобалізацію. Її головною метою була ліквідація всіх здобутих під час фази «А» Кондратьєва завоювань незаможних класів, яка передбачала зниження витрат на виробництво, демонтаж «держави загального добробуту» і уповільнення кризи гегемонії США. Кульмінацією цього «правого маршу» здавався 1989 рік, оскільки кінець радянського контролю над країнами-сателітами у Центральній та Східній Європою і розпад самого СРСР призвів до нового тріумфу правиці.

Однак наступ правих по всьому світу теж був одночасно і великим успіхом, і невдачею. З 1970-х років накопичення капіталу підтримувалося завдяки тому, що відбувся перехід від отримання прибутків за рахунок ефективності виробництва до їх отримання шляхом фінансових махінацій, які правильніше називати спекуляцією. Ключовим механізмом цього стало стимулювання споживання через заборгованості. Це відбувалося і в попередніх Б-фазах кондратьєвських циклів; цього разу різниця була у масштабі. Найбільший в історії ріст в фазі «А» змінила найбільша спекулятивна істерія. Бульбашки надувалися по всій світ-системі – від державних боргів країн «третього світу» і соціалістичного блоку в 1970-х роках до сміттєвих облігацій (ризикові облігації з високою процентною ставкою для заманювання покупців – Прим. пер.) великих корпорацій у 1980-і роки, споживацьких боргів 1990-х і заборгованості уряду США в часи Буша. Система надувала одну бульбашку за іншою – і нині намагається роздути ще одну, надаючи допомогу банкам і друкуючи долари.

Спад, який охопив світ, буде тривати і надалі і буде достатньо глибоким. Він знищить останній стовп відносної економічної стабільності – роль американського долара як резервної валюти для забезпечення багатств. Коли це відбудеться, основним завданням усіх урядів у світі стане запобігання повстанням робітників, які втратять або не зможуть знайти роботу, і середніх верств, яким доведеться забути про свої заощадження та пенсії. У даний час уряди звертаються до протекціоністських заходів та друкування грошей в якості «першої лінії оборони» у боротьбі з кризою. Подібні заходи можуть на короткий час полегшити тягар, який опускається на простих людей, але цілком імовірно, що у кінцевому рахунку вони тільки погіршать ситуацію. Система зайшла в глухий кут, з якого буде надзвичайно важко вийти. Це знайде вияв у ще різкіших коливаннях, які зроблять практично неможливими короткострокові прогнози, як економічні, так і політичні. Це, у свою чергу, посилить у людей страхи і почуття відчуження.

Дехто стверджує, що значне покращення економічного становища Азії – Японії, Південної Кореї, Тайваню, Китаю і, меншою мірою, Індії – вдихне нове життя у систему капіталістичного підприємництва за допомогою простої зміни географічного розташування виробничих потужностей. Чергова ілюзія! Зростання азіатських економік на загальносвітовому фоні беззаперечне, проте воно лише підриватиме капіталістичний лад шляхом надмірного розширення розподілу доданої вартості, тим самим зменшуючи, а не збільшуючи, середній рівень накопичення індивідуальних капіталів. Підйом Китаю прискорює скорочення норми прибутку в капіталістичній світ-економіці.

Марнотратність системи

Саме з цього моменту нам слід звернути увагу на структурні тенденції розвитку світ-системи, на противагу циклічним коливанням процесів, що відбуваються в її межах. Подібні коливання притаманні системам різного роду, будучи невід’ємною складовою їх функціонування, їх, якщо хочете, життєдіяльності. Але початок кожної нової фази «Б» ніколи не призводить до повернення до відправної точки, заданої попередніми фазами «А». Кожний новий підйом економічної кон’юнктури у математичному плані можна розглядати як частину відразу декількох кривих, кожна з яких повільно рухається по висхідній, наближаючись до асимптоти. Розглядаючи капіталістичну світ-економіку, не важко визначити, які саме з цих кривих мають найбільше значення. Оскільки капіталізм є системою, у рамках якої основним імперативом виступає нескінченне накопичення капіталу, і оскільки суб’єкти капіталістичних відносин здійснюють таке накопичення шляхом отримання прибутків внаслідок ринкової діяльності, основною проблемою тут є зниження собівартості вироблених товарів для того, щоб вона не перевищувала встановлену на них ринкову ціну. Таким чином, залишається визначити фактори, що впливають на витрати виробництва та на ринкові ціни. Логічно охарактеризувати витрати виробництва як такі, що складаються з витрат на оплату праці, матеріальних витрат та витрат, пов’язаних з виплатою податків. Відношення цих трьох видів виробничих витрат до фактичних цін за поставлені товари зростає протягом уже досить тривалого історичного періоду. Це відбувається всупереч постійним спробам капіталістів знизити їх рівень і незважаючи на хвилі технологічних та організаційних інновацій, що призвели до підвищення так званої ефективності виробництва.

Витрати на оплату праці можна, в свою чергу, поділити на три категорії: витрати на оплату праці відносно некваліфікованої робочої сили, персоналу середнього рівня та так званого топ-менеджменту. Заробітна плата некваліфікованих робітників у фазі «А» має тенденцію зростати внаслідок активізації синдикалістських акцій (під цим поняттям І. Валлерстайн має на увазі не лише діяльність професійних спілок, а й будь-яку організовану діяльність певних суспільних груп, спрямовану на захист їх інтересів – Прим. пер.). Коли її рівень виявляється занадто високим для вищезгаданих капіталістичних підприємців, особливо у ключових галузях економіки, основним засобом подолання у фазі «Б» цієї «проблеми» є переведення виробництв до регіонів, де історично зберігається низький рівень заробітної плати; якщо подібна ситуація повторюється у новому регіоні, відбувається черговий аутсорсинг виробництв. Такі зміни просторового розміщення індустрії є досить витратними, але ефективними; однак на глобальному рівні подібна політика має «ефект храповика» – скорочення сукупного попиту ніколи повністю не компенсує зростання собівартості. За останні п’ятсот років тривалий процес переведення виробництв до менш «затратних» зон нарешті вичерпав можливості просторового переміщення капіталу, свідченням чого є деруралізація (зменшення частки сільського населення – Прим. пер.) світ-системи.

Зростання витрат на оплату праці є наслідком, по-перше, збільшення масштабів діяльності виробничих одиниць, яке вимагає збільшення кількості персоналу середнього рівня. По-друге, політичні ризики, спричинені синдикалістськими акціями, здійснюваними некваліфікованими робітниками, нейтралізуються за допомогою досить значних «середніх прошарків», що виступають у ролі політичних союзників правлячого класу та прикладом можливості вертикальної мобільності для робітничої більшості. У той же час, збільшення витрат на оплату топ-менеджменту викликане підвищенням рівня складності структури підприємницької діяльності – добре знайомим «відокремленням власності від контролю». Завдяки цьому керуючі корпораціями отримують можливість привласнювати усе більшу частку доходів фірми фактично у формі ренти, тим самим скорочуючи частку прибутків власників, а також можливості для повторних капіталовкладень. Зростання винагороди топ-менеджменту було особливо значним протягом останніх десятиліть.

З аналогічних причин стрімко зростають також матеріальні витрати. Капіталісти прагнуть понад усе позбутися значної частки виробничих витрат, а саме витрат на утилізацію токсичних відходів, на відновлення природних ресурсів та розбудову інфраструктури. Починаючи з XVI ст. і закінчуючи 1960-и роками, таке винесення власних витрат «за дужки» балансу підприємств було поширеною практикою, на яку держави зазвичай закривали очі. Токсичні відходи просто вивозили на державні або громадські землі. Але в світі залишалося все менше й менше незайнятих громадських земель – процес скорочення їхніх площ відбувався паралельно глобальному скороченню чисельності робочої сили, зайнятої в сільському господарстві. Наслідки для здоров’я населення як з медичної, так і з фінансової точок зору стали настільки серйозними, а негативні екологічні зміни в сусідніх до людських осель місцевостях настільки помітними, що почали лунати дедалі гучніші вимоги стосовно збільшення уваги до чистоти навколишнього середовища та створення системи екологічного контролю. Внаслідок різкого зростання чисельності населення світу загострилася і проблема скорочення невідновлюваних природних ресурсів. Сьогодні активно ведеться полеміка відносно нестачі енергоносіїв, питної води, небезпечного скорочення лісових площ, кількості риби та дичини. Витрати на транспорт та зв’язок також зросли у міру підвищення швидкості та ефективності як першого, так і останнього. У минулому підприємці оплачували лише невелику частину витрат на підтримання інфраструктури в робочому стані. Наслідком усіх цих процесів стало збільшення політичного тиску на уряди держав світу з метою змусити їх взяти на себе більшу частку витрат на охорону оточуючого середовища, відновлення природних ресурсів та розширення інфраструктури. Для цього уряди повинні підвищувати податки та наполягати на зростанні частки внутрішніх витрат підприємців, що, звичайно, призводить до зниження норми прибутку.

І нарешті, податки останнім часом постійно зростають. Існує декілька рівнів оподаткування, у тому числі свого роду «приватне оподаткування» у формі корупції та діяльності організованої злочинності. Величина податків зросла внаслідок розширення обсягів економічної діяльності у межах світ-системи та зростання чисельності державної бюрократії, однак основним поштовхом до її зростання став тиск з боку світових антисистемних рухів, що наполягали на гарантованих державою безкоштовній освіті, охороні здоров’я та довгостроковій редистрибутивній політиці. Витрати на всі ці сфери діяльності держави зросли, як у географічному плані, так і відносно якості послуг. Жоден із існуючих нині урядів є повністю вільним від тиску, спрямованого на збереження «держави загального добробуту», навіть із урахуванням того, що рівень соціального забезпечення в різних країнах є досить нерівномірним.

Відношення всіх трьох видів виробничих витрат до реальних відпускних цін на товари протягом останніх п’ятисот років безперервно зростало, навіть якщо й у формі «ефекту храповика» між фазами «А» та «Б» кондратьєвського циклу. Найбільш різке їх зростання спостерігалося у період після 1945 року. Чи не можна для підтримання норми реального прибутку просто підвищити відпускні ціни на товари? Саме така політика була застосована в період після 1970 року, у формі підвищення цін, які підтримувалися за допомогою зростання споживання, яке, в свою чергу, стимулювалося шляхом збільшення заборгованості домогосподарств. Економічна криза, що якраз у розпалі, є всього лише вираженням історичних обмежень еластичності попиту. Якщо всі витрачають більше, ніж це дозволяють їх реальні доходи, рано чи пізно приходить час, коли комусь доведеться зупинитися, і решті доведеться вкрай швидко наслідувати його приклад.

Боротьба за спадщину

Поєднання трьох чинників – масштабів «типової» кризи, зростання витрат виробництва та додаткового системного тиску, викликаного стрімким економічним зростанням у Китаї (та в Азії загалом) – означає, що світ-система вступила в період структурної кризи. Її внутрішня динаміка значно відхилилася від положення рівноваги, і коливання її станів набули величезних масштабів. З цього моменту ми знаходимося в точці біфуркації системного процесу. На порядку денному тепер не стоїть питання: «яким чином капіталістична система повернеться до попереднього порядку речей та поновить свій рух уперед?». Ключовим тепер є інше: «що прийде на зміну нинішній системі? Який саме порядок народиться із цього хаосу?».

Період системної кризи можна розглядати як арену, на якій точиться запекла боротьба за те, якою буде наступна світ-система. Результат цієї боротьби, можливо, є непередбачуваним за самою своєю природою, але суть її є досить зрозумілою. Перед нами стоїть декілька варіантів вибору, кожний із яких неможливо достеменно викласти в інституційному плані, але можливо розглянути в якості найширшої гіпотези. Людство як таке може обрати нову систему, яка за основними своїми характеристиками буде нагадувати нині існуючу: ієрархічну, засновану на експлуатації та соціальному розшаруванні. Існує багато форм, які може набути такий поворот подій, і деякі з них можуть призвести до виникнення системи, що буде значно гіршою, ніж капіталістична світ-система, у межах якої людство існувало останні століття. Можливий також і варіант вибору кардинально відмінної від нинішньої системи – відносно демократичної та егалітарної. Для позначення цих двох альтернатив я використовую терміни «дух Давосу» та «дух Порту-Алегре», однак ці назви самі по собі не є особливо важливими. Що дійсно важливо, так це аналіз організаційних стратегій обох сторін протистояння, яке в тій чи іншій формі відбувається з 1968 року і навряд чи завершиться до, приблизно, 2050 року.

Перш за все, слід виокремити дві основні риси структурної кризи. Оскільки системні коливання є настільки різкими, тиск у напрямку відновлення попередньої рівноваги є відносно незначним. Протягом «природного», тривалого циклу життєдіяльності системи саме цей тиск був причиною того, що масштабні суспільні мобілізаційні рухи – відомі під назвою «революцій» – завжди досягали лише досить обмежених успіхів. Але в ситуації, коли система дуже сильно відхилилася від положення рівноваги, може відбутися протилежне – невеликі соціальні мобілізації можуть мати далекосяжні наслідки (що в теорії складних систем дістало назву «ефекту метелика»). Цей момент можна також назвати точкою, в якій дії політичних суб’єктів беруть гору над структурними обмеженнями самої системи. Другою важливою рисою нинішньої кризи є те, що жоден із двох таборів, що протистоять один одному, не очолюється верхівкою, що визначає всі дії своїх послідовників «згори»: не існує ані діючого «виконавчого комітету правлячого класу», ані політичного авангарду пригноблених. Навіть серед суб’єктів, залучених у боротьбу за визначення характеру наступної системи, існує багато гравців, що дотримуються різних політичних підходів. Дві групи активних прихильників альтернативних політико-економічних моделей, зі свого боку, відчувають все більше труднощів у спробах переконати більші суспільні групи, що включають їх потенційних прихильників, у доцільності та можливості організованого переходу від нині існуючої системи до якоїсь майбутньої. Коротше кажучи, хаотична ситуація, що склалася внаслідок початку структурної кризи, знаходить своє відображення у відносній дезорганізованості обох таборів.

«Табір Давосу» переживає глибокий внутрішній розкол. З одного боку, до нього входять ті, хто прагне встановити жорстко репресивний порядок, заснований на відвертому закріпленні влади привілейованих над безправними підданими. З іншого боку, існують і ті, хто переконаний, що найкращим методом підтримання та закріплення їх контролю над суспільством та власних привілеїв є розширення, на меритократичній основі, кількості кадрів органів, що підтримують функціонування системи з використанням мінімуму відвертого примусу та максимуму пропаганди. Ця група використовує фразеологію, що історично пов’язана з антисистемними рухами, – «зелений світ», утопія мультикультуралізму, меритократичні «можливості для всіх» – при цьому виступаючи за збереження системи соціальної поляризації та нерівності. У межах «табору Порту-Алегре» також спостерігається подібний розкол. До нього входять групи, що прагнуть досить децентралізованого світу, у рамках якого надається перевага розподілу ресурсів на потреби, що мають довготерміновий характер, перед економічним зростанням як таким, а інновації здійснюються без створення експертних органів, що знаходяться поза межами контролю з боку суспільства в цілому. Є також інші групи, орієнтовані радше у напрямку здійснення соціальної трансформації «згори», силами експертів та спеціалістів; їх ідеалом є ретельно координована та інтегрована система, формальний егалітаризм без дійсних змін. На відміну від традиційних уявлень про двосторонню боротьбу за характер наступної світ-системи, я пропоную розглядати її як тристоронню – між двома протилежними таборами та між різними напрямами всередині кожного з них. І в моральному, і в політичному плані така ситуація виглядає досить суперечливо; її результат за самою своєю природою неможливо точно передбачити.

Які ж практичні дії кожен з нас може здійснити для того, щоб сприяти завершенню цієї боротьби на нашу користь? У такій справі не існує стандартних рецептів, тільки найбільш загальні дороговкази. На перші місця у списку я б поставив короткотермінові заходи, яких ми можемо вжити для мінімізації негативних наслідків колапсу існуючої системи та хаосу при переході до нової. Такі заходи можуть включати перемогу на виборах задля надання матеріальних благ найбільш нужденним; боротьбу за дотримання громадянських і політичних прав та свобод; заходи, спрямовані на зупинення процесу подальшого розграбування природних ресурсів нашої планети та забезпечення умов для виживання людства. Тим не менше, такі дії не є власне кроками до створення нової світ-системи, якої ми потребуємо. Необхідна серйозна дискусія щодо характеру світ-системи, яка нам потрібна, і стратегії переходу до неї. Для цього потрібна готовність слухати всіх тих, кого ми вважаємо людьми доброї волі, навіть якщо вони не поділяють наших поглядів. Відкрита дискусія у будь-якому випадку поглибить почуття єдності радикального руху і, можливо, убереже нас від упадання в сектантство, що завжди ставало могилою для антисистемних рухів. І нарешті, там, де можливо, слід здійснювати заходи, спрямовані на формування основ альтернативних товарному способів виробництва. Таким чином ми зможемо випробувати на практиці сильні та слабкі сторони багатьох конкретних підходів до подолання ринку і продемонструвати, що способи раціональної організації суспільного виробництва, відмінні від існуючої системи винагороди виробників, заснованої на гонитві за прибутком, можливі. До того ж боротьба проти самих основ соціальної нерівності будь-якого роду – ґендерної, класової чи расової (етнічної, релігійної) – повинна бути найважливішою складовою нашої діяльності, теоретичної та практичної. З усіх наших завдань це – найскладніше, оскільки жоден із нас не вільний від упереджень, і геокультура (Термін, введений І. Валлерстайном для позначення культурно-ідеологічної основи світ-системи – Прим. пер.), частиною якої ми є, стоїть нам на заваді в їх подоланні. Думаю, буде зайвим попереджати, що нам слід позбутися будь-яких ілюзій щодо того, що історія іманентно перебуває на нашому боці. У найкращому випадку наші шанси на створення світ-системи, досконалішої за нині існуючу, – 50 на 50. Але навіть це досить багато. Ми повинні спробувати, так би мовити, схопити удачу за хвіст, навіть якщо вона від нас вислизає. Що ще кожен з нас може робити?

Іммануїл Валлерстайн (IMMANUEL WALLERSTEIN)

Переклад Леоніда Кияниці

Джерело: Commons/Спільне

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Чому в'язниця за три патрони в кишені - це неправильно

Чому в'язниця за три патрони в кишені - це неправильно

Щодня, гортаючи стрічки новин, постійно натикаюсь на статистику затриманих бійців АТО з патронами чи гранатами.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru