Молотоff

Гасла протесту:
Людина приречена бути вільною Жан-Поль Сартр
Революція може бути небезпечною, оскільки вона сильна. Рауль Кастро
Опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Б. Паскаль
Вільні духом люди - створять новий світ. Дмитро Донцов
Все або нічого! Л.М. Толстой
Це в них покарання, а в нас повага і авторитет. Нестор Махно
Ті, хто роблять революцію наполовину, риють собі могилу. Сен-Жюст
Життя має дві форми: гниття або горіння!
Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. М.Бакунін
Коли інші права сплюндровані, право на повстання стає безспірним. Томас Пейн
A+ A A-

«Рускій мір» і Україна

Рускій мір2010 не обіцяв багато позитивного Україні. Політичні перипетії вкупі з економічною кризою багато в чому зумовили складності в новому році.

У політичній сфері Україна змогла не допустити найгіршого сценарію: повторення подій 2004-2005 років.

Важливу роль в цьому процесі ми відводимо Росії, як історично головному партнерові, як політичному, так і економічному. Але, партнерство з боку України визначено як паритетне. А оcь Москва все ще прагне відновлення градації «головних і вторинних», «великих і малих» в відношенні зі слов'янськими братніми народами.

І якщо в політичній сфері ці бажання умовного імперського центру в особі Москви ми, українці, сприймаємо як належне, тим самим намагаючись знайти компроміси у спілкуванні з першими особами Росії, то у сфері духовних відносин, між двома країнами намітився розкол. До того ж, ініціаторами його стали не українці, а скоріше деякі «дуже активні» представники РПЦ.

Хочу відразу відсікти домисли і критику стосовно «русофобської демагогії» або «антиросійської риторики». Україна і Росія приречені на спільне існування, тісні зв'язки і спільні плани на будучність. Це наше минуле, сьогодення і майбутнє. Але Україна – це незалежна держава, зі своїми національними інтересами, зі своїм менталітетом, зі своїми національними особливостями і правом на власний вибір.

Ще в 2006 році був неприємно вражений висловлюваннями о. Андрія (Кураєва) в одному з інтерв'ю, в якому він заявив що «українського народу немає». У ту пору розгулу громадського плюралізму в Україні, це теза хоч і була сприйнята більшістю негативно, не викликала реальної протидії з боку влади. Адже, якщо згадати ряд висловлювань о. Андрія, зокрема його розділ України на 6 частин, то в українських спецслужб повинно було виникнути не мало питань до московського місіонера.

Цікаво, що в 2010 році, після перемоги В. Януковича на виборах, ряд українських експертів (які називають себе або так, або навіть політологами), зокрема В. Карасьов, не придумали нічого кращого, ніж процитувати о. Андрія (Кураєва), поділивши Україну на 5 частин. Може, комусь і здалося, що мова йшла про федералізацію, але люди трохи мислячі могли провести для себе аналіз і порівняння цих тез і прийти до висновку про те, що мова, в першу чергу, йде про формування у громадськості сприйняття власної неоднорідності, формування додаткових етно-культурних відмінностей, про які простий обиватель не думає, оскільки вже багато років живе в умовах унітарної держави і для більшості простих українців такий поділ, як мінімум не зрозумілий, як максимум – огидний. Але... хто ж думає про простого українця?

Навесні 2010 о. Андрій (Кураєв) дав декілька інтерв'ю, які були опубліковані в ряді українських ЗМІ, зміст яких зводився до наявності «помаранчевих ряс», або ж «помаранчевого угрупування» в УПЦ: «За роки» помаранчевої «влади в Київській митрополії сформувалася група людей з виразно «помаранчевою» ідеологією. І сьогодні вони нікуди з митрополії не пішли. У минулому році їх злякала поява нового патріарха в Росії; в цьому році – нового президента в Україні. Цей переляк буде провокувати їх на більш рішучі дії з дистанціювання. Нещодавно Філарет визнав наявність своїх однодумців в Київській митрополії: «Є люди в Синоді УПЦ і в єпархіях, яким Кирило зовсім не потрібен у Києві».

У цілому, поняття «помаранчевого» в церковному житті України не мало такого суспільного дисонансу, до тих пір, поки про це не заговорив відомий місіонер. Чи є в Київської метрополії реальні прихильники відділення? Це ще питання. Якщо і є, то ми повинні розуміти, що в церковній ієрархії трохи все не так, як у суспільному. Люди не з'являються там в один прекрасний момент, а довгі роки своїм служінням домагаються певного статусу. Тому, говорити, що саме при Ющенку вони з'явилися, а зараз повинні зникнути, це як мінімум смішно звучить. Хоча, для людини необізнаної – це гарний привід зайвий раз пригадати «не злим тихим словом» «попів». Якщо о. Андрій (Кураєв) намагався цього домогтися, «зрушити» частину пастви, то у нього це може і вийшло, але ефекту не принесло. Інша річ, що як у випадку з поділом України, ми зможемо вже через короткий час почути ці тези з вуст наших доморощених місіонерів, які таким чином будуть тиснути на Митрополита Володимира, схиляючи його до відходу.

Так, саме до відходу зі своєї посади. Не секрет, що для багатьох в РПЦ, та й в Україні, Митрополит Володимир вже давно став «кісткою в горлі», оскільки проповідуючи виваженість рішень, терпимість, людяність і єдність УПЦ і РПЦ, він має реальну підтримку серед віруючих, не даючи можливості ні запеклим прихильникам автокефалії, ні консервативних поглядів промосковським, налаштувати віруючих на конфронтацію.

Можливо, в чомусь вищевикладена позиція і не збігається з офіційною позицією Митрополита Володимира, або ж вона викладена не чітко, але у свідомості більшості віруючих в Україні Владика залишається реальним символом Божого провидіння в Україні і рятівною місією для мільйонів віруючих. Але це не вітається в РПЦ. На сьогодні є єдність юридична, або канонічна, якщо бути точним, але серед пастви ми все більше можемо бачити байдужість по відношенню до «Третьому Риму», тобто, до Москви. Про це говорить і сам Кураєв, тільки не договорює...

Поступове стирання з національної пам'яті імперських пережитків і загального імперського простору веде до зменшення впливу Росії на Україну. Якщо дивитися з сторони Москви – це мінус, це втрата геополітичного, навіть можна сказати, культурного простору, відновити яке буде вкрай складно. Якщо ж дивитися з сторони Києва, то еволюція України, її перехід від «частини» до «цілого» – це нормальний процес, який пройшли багато національних держав у Європі. Далеко не всі вони одноликі, на етапі формування вони так само мали проблеми пов'язані з різними етнічними, релігійними і культурними чинниками в процесі розвитку.

Проте, коли мова заходить про Україну, багатоманіття форм розвитку, державотворення, філософська апологетика стають непотрібними. Не тому, що вони й справді не потрібні, вони просто йдуть на другий, а то й третій план, а на перший виникає багатовікова риторика про «Велику Русь», «Малу», «Білу» і т.д. Слов'янська єдність в тій інтерпретації, яка нав'язується Кураєвим та його послідовниками, на подобі К. Фролова, не витримує сьогодні найменшої критики. Ця архаїчна теорія про слов'янський світ вже давно зруйнована. Те, що не встигли зробити лідери КПРС, роблять сьогоднішні місіонери.

Якщо вже вони говорять про «русский мир», хоча коректніше було б «слов'янський», то чому ж тоді у них одна з його частин ділиться на безліч осколків? Ясна річ, що Україна не однорідна. Але, вона у багато разів однорідніша, ніж та ж Росія, і це я говорю не про кавказькі або середньоазіатські області, республіки, а про європейську частину Росії. На такій великій території не може існувати єдиного апріорного судження про владу, історії, релігії. Це нормально. Але для того, що б ці території не «розповзлися» в «удільні князівства» й існує єдина державна влада, яка вправі визначати і розповсюджувати ті сигнали, які сприяють відчуттю загального, сприяють єдності.

Україна, як незалежна держава так само має право самостійно визначати, що необхідно для формування єдності нації. І як будь-яка держава, вправі не брати до уваги критику або зухвалі випади сусідів. Але у відношенні з РПЦ все набагато складніше.

Єдність, яка залишилася символом політичного минулого, в принципі нікому не заважає. Сьогоднішній вплив РПЦ на УПЦ, можна порівняти з впливом Англійської королеви на політичне життя на Британських островах. Це традиція, яка нікому не заважає, навіть навпаки, до неї ставляться з належним пієтетом. Але втручання РПЦ, в особі о. Андрія (Кураєва) та іже з ним у політичні питання (які він називає філософією церкви в новому столітті), стають загрозою для подальшого збереження цієї єдності.

Причини, які штовхають РПЦ на подібні дії – відомі. Вище вже було вказано про те, що Митрополит Володимир для багатьох є незручною фігурою.

По-друге, що б не намагався говорити про Україну о. Андрій, про її деградацію як культурного, богословського центру «русского мира», необхідно відзначити, що на початку 90-х саме завдяки Західній Україні та її священикам, стало можливим провести відродження духовного життя не тільки в Росії, але й на Україні. До речі, про це у своєму недавньому інтерв'ю розповів професор Санкт-Петербурзької духовної академії протоієрей Георгій Митрофанов. Саме вихідці з цього регіону змогли зберегти ту духовну чистоту і тремтливість до таїнств, які були втрачені на більшій частині СРСР у зв'язку зі служінням церкви Союзу з його спецслужбами і витікаючими з цього наслідками.

В одному має рацію і Філарет (Денисенко), глава УПЦ КП, кажучи про те, що в 2010 році на великодніх богослужіннях в Україні в храми прийшло 11 млн. чоловік, а в Росії всього 8 млн... чоловік. Чи це не є показником, який залишає за Україною першість у православному світі, не дивлячись на більш поглиблену роботу московських теологів. Обходячи цей «гострий кут» полеміки, о. Андрій починає говорити про те, що «богослов'я перетворилося на філософію. А філософ – це людина, яка заздалегідь знає, що з ним можуть не погодиться, і тому він повинен шукати аргументи». І це правильно щодо атеїстів, або представників іншої віри. Але, переконувати православних громадян України в тому, що вони не українці, саме тому, що вони православні? Тут вже вибачайте, але, подібна апологетика більше скидається на пропаганду, а не на філософію.

Кураєв часто любить згадувати Гумільова і його теорію пасіонарності. Так, для російського світогляду як 18 так і 21 століття це чи не єдиний шлях до руху «нагору», повинна бути «жертва» яка готова віддати себе на благо «світлого майбутнього» Росії. Так нехай Росія чекає на своїх пасіонаріїв.

Захід нам дає інший сценарій руху «вгору». У цьому відношенні варто пригадати Макса Вебера і його «Протестантська етика і дух капіталізму». Тут ми бачимо відсутність єдиної «жертви», як такої, її замінили «невеликий жертвою» кожного учасника громадянського суспільства. Що краще, або що підходить Україні більше? Це питання, на яке неможливо відповісти одномоментно або одній людині. Це і є той рівень філософської дискусії. Але якщо ми починаємо її з тез про розподіл країни, про першість «русского мира», який міфічним чином потрапляє до анналів світової історії для апологетики царизму, а не розвитку православної віри; якщо ми свідомо приїжджаємо і починаємо проповідувати «достоєвщину» і «активну православну ідеологію»; у нас вже заготовлені ярлики і нам необхідно лише, їх вчасно повісити... Чого ж ми можемо чекати від цієї місії?

Україна країна християнська, з домінантою православ'я, що не ставиться під сумнів. Українцям немає потреби довго пояснювати, сенс Заповідей, вони з пелюшок у більшості на вустах. І не філософія чи православна ідеологія тому є причиною, а душа, чиста і відкрита для Бога, а не для позиції РПЦ. Бажано це вже зрозуміти декому. Якщо звичайно, є потреба щось зрозуміти. А в цьому сумніви є. Але про них іншим разом.

Довідка: Андрій В'ячеславович Кураєв - народився 15 лютого 1963. Російський громадський і церковний діяч, письменник, місіонер. Протодиякон Російської православної церкви Московського патріархату, професор Московської духовної семінарії. Старший науковий співробітник катедри філософії релігії та релігієзнавства філософського факультету МДУ. Клірик храму Архангела Михайла в Тропарьові. Відомий різкими заявами на тему української державності, нації та українських церковних справ.

Автор: Владислав Івасюк (переклад з російської)

За матеріалами: Credo

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Україна та колективна відповідальність

Україна та колективна відповідальність

  Я пишу так багато критично про Закарпаття, що мене там певно вже ніхто не чекає, і не раз сварилася з друзями-закарпатцями на цю тему, на жаль. Але все ж.

Важливо

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru