Молотоff

Гасла протесту:
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
Революція - єдина форма безпосереднього самоврядування С. Дацюк
Життя має дві форми: гниття або горіння!
Свята людина-єдиний дійсний революціонер у цьому світі. О. Шмеман
Опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Б. Паскаль
Це в них покарання, а в нас повага і авторитет. Нестор Махно
Cолідаризуватися треба з тими, у кого стріляють, а не з тими, хто стріляє А. Камю
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Я люблю революціонерів. Я не люблю те, в що вони потім перетворюються. Ж. Дерріда
Коли інші права сплюндровані, право на повстання стає безспірним. Томас Пейн
A+ A A-

Як воювати з терористами і партизанами


Сила воюючих сторін не в кількості дивізій, а у рівні підтримки населення. Відмінність між традиційною та протиповстанською війною - зосередження на "завоюванні симпатій населення".

Якщо повстанець зміг відокремити населення від протиповстанських сил, він переможе у війні, бо, використання політичної сили залежить від мовчазної чи явної згоди населення, або, в гіршому випадку, покірності цього населення.

Боротьба з повстанцями: вступні зауваження

Протипартизанська війна є цілком окремим видом бойових дій. Це очевидна – але при цьому важлива – відправна точка для будь-якого серйозного обговорення правил застосування зброї в Іраку, Афганістані та деінде. Вона важлива тому, що "протипартизанська війна – це війна нинішнього століття", і хоч у ППВ немає нічого нового, вона отримала особливе значення у 21 столітті, де США відкрито беруть участь у протиповстанських війнах одночасно в Іраку та Афганістані.

Будь-який телеглядач вечірніх новин зверне увагу на те, що сюжети про війну в Іраку та Афганістані відрізняються від того, що він міг би побачити у документальному фільмі про першу чи другу світові війни. Глядачі побачать сюжети про будівництво та лікарні поруч із драматичними картинами гармат, що стріляють, бомб, що вибухають та евакуації поранених солдатів. Але що саме робить протиповстанську війну такою відмінною, і як ця відмінність стосується правил застосування зброї, яких мають дотримуватися солдати, що беруть участь у таких війнах?

А. Ворожий повстанець

Можливо, найбільш суттєва відмінність між традиційною та партизанською війною полягає у характері ворога та у способі ведення повстанцями бойових дій. Відповідно до військової доктрини сполучених штатів, повстанський рух – це "організований рух, спрямований на повалення легітимного уряду шляхом підривної діяльності та збройного конфлікту". ППВ, виходячи з цього, це " військова, парамілітарна, політична, економічна, психологічна та цивільна діяльність, яку веде уряд, аби завдати поразки повстанському руху".

Ці визначення здаються простими, але є два фактори, що їх ускладнюють:

1) хоча цілі ворожих повстанців (повалення законного уряду) легко встановити, ідентифікація повстанців – на відміну від простих цивільних осіб – є надзвичайно складним завданням;

2) повстанці зазвичай застосовують асиметричну тактику війни, і звичайним збройним силам важко їй протидіяти.

«Армії повинні відрізняти учасників бойових дій від цивільних, військові об’єкти від цивільних, і не повинні атакувати цивільних та цивільні об’єкти»

1) Ворожих повстанців важко ідентифікувати

Повстанці не виглядають так, як солдати. Вони не збираються масами на полі бою, вони навіть не пов’язані з якоюсь державою. Ця реальність перебуває в гострому контрасті з ідеєю сучасної "традиційної" війни, яку найкраще ілюструють конфлікти на кшталт першої чи другої світової, де воюючі сторони носили форму зі знаками розпізнавання, які визначали їх як "ворожих учасників бойових дій" у рамках законів про війну, і робили їх легітимними цілями для застосування зброї.

Цей вид конфлікту, який характеризувався високоорганізованими арміями, що воювали на великомасштабних бойовищах, сформував основу більшості доктрин про правила ведення війни та застосування зброї.

Однак, як це дорогою ціною засвоїли США в Іраку та Афганістані, повстанців значно важче ідентифікувати, ніж звичайні збройні сили, що дуже ускладнює застосування під час протиповстанських воєн традиційних законів війни та правил вживання зброї. Як це було відзначено усіма, повстанці в Іраку ведуть партизанську війну, що, серед іншого, означає, що вони схильні ховатися серед цивільного населення та уникати носіння форми чи демонстрування наявності зброї.

Ця тактика спрямована на те, щоб військовим силам США було складно відрізнити повстанця від цивільного. Як наслідок, традиційні концепції законів війни та правил застосування зброї фактично неможливо застосовувати на постійній основі у протиповстанських війнах в Іраку та Афганістані.

Найкращий приклад того, як ППВ змінює принципи законів війни та правил застосування зброї – це те, що деякі коментатори називають "кардинальним принципом гуманітарного права": принцип розрізнення. Він полягає в тому, що армії повинні відрізняти учасників бойових дій від цивільних, військові об’єкти від цивільних, і не повинні атакувати цивільних та цивільні об’єкти. Втім, як пояснювалося вище, дотримуватися цього фундаментального принципу законів війни вкрай складно в умовах антиповстанської війни, де повстанців неможливо відрізнити від навколишнього цивільного населення.

2) Тактиці повстанців важко протидіяти

Повстанців не лише важче виявити, ніж "традиційні" ворожі збройні сили, але їхня тактика, яку вони переважно застосовують у бою, також відрізняється – і їй важче протидіяти. Замість того, щоб протистояти армії США у відкритому бою, повстанці в Іраку та Афганістані користуються тим, що їх важко виявити, і здійснюють несподівані атаки на військовий персонал США. Вони встановлюють саморобні фугаси на узбіччях доріг, роблять несподівані обстріли із засідок, а потім розчиняються серед місцевого населення.

Початкова реакція армії США на цю тактику – особливо в Іраку – полягала в тому, щоб використати суттєву перевагу у наявних силах і завдати поразку тактиці повстанців шляхом застосування цієї сили. Ідеальний приклад – це стратегія, прийнята в грудні 2004 року генерал-майором Реєм Одьєрно, який на той час командував армійською дивізією в Багдаді. Одьєрно наказав військам відповідати на повстанські атаки "масовими арештами сотень цивільних під час розшуків кількох повстанців… Він зрештою дав наказ військам активніше застосовувати зброю на враження під час операцій".

Цей акцент на збільшенні насильства та масових арештах міг спрацювати в контексті звичайної війни, але в умовах протиповстанської війни ця тактика здебільшого призвела до "озлоблення перед цим дружніх чи нейтральних іракців". Традиційне реагування на повстанські атаки не спрацювало, і як наслідок, армія США мала розробити більш тонкий підхід до перемоги у ППВ.

«Битва за населення є основною характеристикою війни проти повстанців»

В. Як завоювати населення

Друга суттєва відмінність між традиційною та протиповстанською війною, яка суттєво позначилася на політиці застосування зброї військом США, полягає в зосередженні не на "вбиванні" чи "полоні" ворожих сил, а в "завоюванні симпатій населення". Повстанець, розуміючи, що він не здатний перемогти у традиційній війні, де проти нього діє важка бронетехніка та сучасні технології, переносить війну на інший грунт, де він має кращі шанси урівноважити фізичну ворожу перевагу.

Цей новий грунт – це населення. Якщо повстанець зміг відокремити населення від протиповстанських сил, контролювати його фізично, отримати його активну підтримку, він переможе у війні, бо, за остаточним підсумком, використання політичної сили залежить від мовчазної чи явної згоди населення, або, в гіршому випадку, покірності цього населення.

Тобто, битва за населення є основною характеристикою війни проти повстанців.

У цьому "населенняцентричному" підході сила воюючих сторін вимірюється не кількістю дивізій, зайнятими позиціями чи наявними промисловими ресурсами, а рівнем підтримки зі сторони населення, яке визначається у термінах політичної організації на низовому рівні. Війна за населення є центральним елементом будь-якої протиповстанської війни: повстанці хочуть отримати підтримку, аби збільшити свою політичну впливовість і скинути чинний уряд; протиповстанські сили намагаються завоювати симпатії населення, аби перекрити підтримку повстанцям".

Дослідники зазначають, що армія США почала критичний перехід від традиційної стратегії "вбити-полонити" до більш тонкої стратегії "завоювати симпатії населення". Як пише один науковець, "замість полювання, знищення та захоплення терористів конфлікт перетворюється на тривалу нерегулярну кампанію, жорстоку боротьбу за легітимність у сприйнятті населення", яка включає "застосування сили.

Але ця сила підпорядкована заходам із забезпечення участі місцевого населення в управлінні та економічних програмах прискорення розвитку, а також зусиллям, спрямованим на розуміння тих почуттів незадоволення, які часто лежать в основі повстанських рухів. Ця нова реальність – що єдина надія перемогти у ППВ означає прийняти населенняцентричний підхід до бойових дій – повинна суттєво позначитися на розвитку стратегії застосування зброї у війську США.

Зокрема, командири повинні знайти спосіб узгодити стратегію "перемоги серед населення" із правилами застосування зброї, які доводяться до солдатів на найнижчому рівні.

С. Війна на командному рівні

Третя суттєва відмінність між традиційними військовими операціями та протиповстанськими кампаніями полягає у збільшенні ролі ініціативи на низовій командній ланці та рішень, що приймаються на полі бою. Звісно, ініціативність низового командування завжди була важливою для успіхів у війні, але під час сучасних протиповстанських кампаній вона зростає в геометричній прогресії внаслідок двох суттєвих факторів:

1) сучасна ППВ тяжіє до формату "війни трьох кварталів", що вимагає швидких змін у агресивності, ініціативності та прийнятті рішень солдатами;

2) внаслідок важливості та нестабільності підтримки, яку мають проти повстанські дії зі сторони населення, кожне рішення про застосування сили, чи це скидання бомби на ціль, чи натискання спускового гачка кулемета, має більші, стратегічні наслідки для перспектив перемоги у протиповстанській війні.

1. Війна "трьох кварталів" вимагає децентралізованого прийняття рішень

Війна з повстанцями в Іраку отримала назву "війни трьох кварталів", і цю концепцію можна застосувати до аналогічних кампаній у Афганістані та будь-де. Відповідно до цього визначення, у трьох суміжних міських кварталах може одночасно відбуватися роздача гуманітарної допомоги, стримування цивільних заворушень та повномасштабні бойові дії.

Командири батальйонного рівня (які контролюють більшість бойових операцій у більшості традиційних кампаній, бо саме вони можуть найкраще скоординувати розвідку, артилерію та медичну службу піхотного батальйону, аби забезпечити найкращу підтримку його стрілецького складу) просто не спроможні приймати рішення достатньо швидко, щоб контролювати війни трьох кварталів.

Відповідно, вони мусять покладатися на молодших командирів значно більше, ніж це було будь-коли раніше.

Хоч автор схильний називати це явище "війною ротного командира", інші коментатори зводять децентралізацію та передачу повноважень до ще нижчого рівня, відділення та взводу, а іноді навіть до рівня окремого рядового.

Цей вид швидкоплинних, компактних, децентралізованих бойових дій потребує нового типу низового командира. Командування повинне сприйняти концепцію, за якої одиниця, яка веде дії у протипартизанській кампанії, - це окрема особа, що тісно працює з населенням, а не масована бойова сила, характерна для традиційних кампаній. Вони повинні без труднощів брати на себе більшу відповідальність.

Такий вид децентралізованих бойових дій та прийняття рішень повинен користатися і децентралізованими правилами застосування зброї, які даватимуть молодшим командирам свободу оцінювати та застосувати ці правила відповідно до того, де саме вони перебувають під час "війни трьох кварталів".

«Збільшенні ролі ініціативи на низовій командній ланці та рішень, що приймаються на полі бою»

2. Рішення відкривати вогонь має стратегічні наслідки

Важливість рішень, які приймають на низовій ланці командування, зростає у протиповстанських операціях – через те, що рішення тактичного рівня про застосування/незастосування сили під час патрулювання може мати серйозніші стратегічні наслідки для зусиль союзників здобути перемогу у війнах в Іраку чи Афганістані.

Дослідження співвідношення цивільних жертв та рівня повстанської активності в Афганістані показали, що існує зв’зязок між цивільними жертвами та майбутнім рівнем насильства у цьому районі.

Зокрема, було встановлено, що якщо вдалося уникнути середньостатистичного інциденту за участю міжнародних сил, який типово призводить до загибелі двох цивільних, тоді у навколишньому районі станеться на 6 випадків менше інцидентів між військами та повстанцями протягом наступних 6 тижнів.

Дослідження також виявили наявність довготермінових негативних наслідків, що виникають внаслідок загибелі цивільного населення в Афганістані. Дані показали зменшення короткотермінових проявів насильства (наприклад, як акт помсти за загибель цивільних), але збільшення протягом довшого періоду часу.

Автори пов’язують це із зростанням набору до повстанських груп після випадків із загибеллю цивільних. Інакше кажучи, будь-яке зростання цивільних жертв у Афганістані очікувано призводить до збільшення здатності повстанців набирати нових членів.

Автор: Аарон Пеннекамп, перший лейтенант армії США, учасник бойових дій в Іраку, скорочений переклад Сергій Лукянчук

Джерело: texty.org.ua

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru