Молотоff

Гасла протесту:
Революція може бути небезпечною, оскільки вона сильна. Рауль Кастро
Свята людина-єдиний дійсний революціонер у цьому світі. О. Шмеман
Були б революціонери – буде і революція
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Свобода або смерть! Нестор Махно
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає. Д.Донцов
Жити - значить не коритися А. Камю
Вільні духом люди - створять новий світ. Дмитро Донцов
Опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Б. Паскаль
A+ A A-

Розстріл

Вмирати не так страшно, як чекати смерті, знаючи, що вона прийде не колись у туманному майбутньому, а за секунду-дві.

Страшно бачити, як смертю наповнений обстрілюваний простір навколо, сидячи за тонким, замазаним кров’ю, абсолютно безпорадним проти бойових куль, металевим щитом, каскою на голові, судомно втягуючи в себе повітря, що пахне димом та наповнене криками, лайкою, стонами, прокльонами.

Страшно бачити, як відважується на пробіжку від дерева до дерева людина і падає горілиць, неприродно підібгавши під себе руки. Страшно бачити, як упиваються в дерева кулі, відколюючи шматки друзок, котрі боляче січуть щоки. Страшно тягнути під обстрілом тіла поранених або вбитих, із котрими ще п’ять хвилин тому я біг у наступ з дерев’яними палицями в руках. Страшно визнавати, що навколо все просякнуте смертю, що це справді війна, а не та "війна", що була раніше на мирних Майданах, а саме та війна, котрої так домагалися клавіатурні революціонери, котрим набридло правління бандитів. Страшно від того, що тепер ця війна не на екранах моніторів чи у випусках стрім-трансляцій, а навколо, всюди, поряд і, що, висунувшись на міліметр з-за дерева, можна згаснути навіки і так і не дізнатися – яким же буде результат цієї війни.

Під час розстрілу мозок розбиває сприйняття реальності на сегменти. Перший судомно оцінює ступінь захищеності тіла, змушуючи очі гарячково метатися туди-сюди, контролюючи сектори захищеності від траєкторії куль. Другий врізає у пам’ять всі миттєвості побаченого за останні хвилини: від залитої кров’ю землі та бездиханних тіл навколо до особливостей кожної тріщини на корі дерева, за котрим сидиш. Третій намагається проаналізувати ситуацію та обрати момент для наступної перебіжки до найближчого укриття. Третій – найнебезпечніший. Саме він кинув у ривок багато тіл, що лежали нерухомо або стогнали від болю неподалік. На відкритому, з боку снайперів чи автоматників, просторі, що прострілюється.

Мені було страшно і я у той самий час не боявся. Я пішов на штурм у той четвер та вижив, щоби тепер писати все це. Зі мною пішов мій друг, ми ще до ранку сміялися над собою, кепкуючи, як безглуздо ми виглядаємо в касках, нас охопила якась болюча, із присмаком істерики, радість. Втім, потім було не до сміху. Потім стало зовсім не смішно.

Запам’яталось, що одиночні постріли чимось схожі на звук відкривання банки з напоєм, тільки більш насичений, на тон нижче, з різким коротким хлопком. Автоматні черги слухати було страшніше, хоч вони й не були такими небезпечними, як снайпери. При рикошеті куль виникала миттєва, швидко тануча, невелика хмарка диму і коли ці рикошети почастішали навколо, в роті з’явився кислий присмак соди, змішаної з карбідом. Я не знаю який смак у карбіду, але саме така асоціація спала на думку. Кулі, що влучали в землю, підіймали фонтани сміття, бруду та опалого листя.

Коли наша група потрапила в зону обстрілу, природно, що ми всі перелякалися, до тремтіння в колінах, до гикавки, до всирачки, але продовжили рух уперед по два метри за хвилину. Одному (не знаю його імені) куля влучила в гомілку і він упав, каска відлетіла далеко від удару з землею. Ті, хто рухались за нами, сказали, що віднесуть його, аби ми не відступали. А відступати хотілось, страх смерті – потужний стимулятор до втечі куди очі дивляться, миттєво починає хотітися жити, як ніколи до того. Але, без пафосу, а нащо тоді жити, думав я. Заради чого, заради кого, як дивитися собі в очі? Ми рухалися розрізнено, поодинці, прикрившись своїми щитами, добігли до дерев. Мені пощастило – дерево виявилось широким і я зміг, міцно стиснувши ноги та поклавши руку на груди (друга тримала щит) опинитися у відносній безпеці.

А навколо був апокаліпсис! Скрекіт автоматів, медики, що бігали без будь-якого захисту, навіть звичайні наступаючі без касок, крики, що перебивали одне одного, сирени вдалині, гуркіт барикад, котрі просували вперед наші, перекидування шин (деякі вже горіли, щоб дим відгородив нас від автоматників, але дим ішов не в їх сторону, дим у той момент відносило трохи вліво та назад, як мені запам’яталося), стукіт наших по металу, як у часи попередніх, не таких кривавих боїв, тонкий писк рикошетів, все це з усією потугою намагалося змусити мене божеволіти. Я ніколи не міг уявити, що моя Україна буде такою, що я буду змушений брати участь у бойових діях. Хоча, які тут бойові. У бойових діях брали участь ВОНИ, а ми лише перебігали, як мурашки від укриття до укриття, з палками та пляшками в руках. Докинути коктейль було практично неможливо, ВОНИ знаходилися на підвищенні, метрах у 100-150 від нас.

Не дивлячись на це, ми наступали. Беззбройні. Злякані. Розгублені. Закривавлені. Брудні. Але наступали. Люди падали, я бачив, як хлопець в мотоциклетному шоломі перебігав дорогу і майже добіг до укриття. Майже добіг. Я також не знаю його імені досі. Я бачив, як падали вмить (напевно, куля потрапляла в голову і смерть наступала одразу) і як падали у вповільненій зйомці (потихеньку присідаючи, схиливши голову до грудей, повільно завалюючись на бік). Майже ніхто не лежав на спині (я бачив лише двох), всі вбиті лежали на боці або в інших позах. Кров’ю було залито, замазано, забризкано майже все – люди, земля, дерева, обличчя, одяг, щити, каски, барикади, шини, пляшки. Здавалося, краплі крові течуть навіть по небу - настільки оволодів усім у той ранок червоний колір.

Я бачив дівчину-медика, котру снайпер пригостив кулею в шию, як відводили її назад і кров стікала потоком по її руці, що притискала горло. Я бачив, як священик перебігав, прикрившись щитом, від одного пораненого до іншого. Я бачив, як одному куля влучила чи то в бедро, чи то в бокову частину тазу і його закружляло, як дзиґу. Я бачив, як сидів хлопчина за барикадами, і, схоже, снайпер знайшов щілину, тому що хлопця жбурнуло в землю і його руки судомно почали хапати повітря. Я бачив, як метушилися зверху чорні фігурки, перебігаючи туди-сюди та випльовуючи короткі сплески вогню. Я бачив, як якийсь невідомий пацан запалив фітіль на коктейлі та вибіг без щита та каски з-за барикад, пробіг метрів п’ять, широко розмахнувся та кинув його в ЇХ сторону. Коктейль не долетів, але пацан повернувся назад неушкодженим. Я бачив стільки, що тепер мені вистачить на все життя.

Я прийняв рішення перебігти з-за дерева до барикади, де лежав один та присіло троє. Мені нелегко далося це рішення, виявилось, що я не безстрашний герой, мені хотілося сидіти за безпечним деревом і чекати, доки все скінчиться. Доки все не скінчиться так чи інакше.

Я вибіг і кожен вистріл, що я чув, поки біг, пригнувшись та виставивши вперед щит, я відносив до своєї брудної та зіщуленої від страху персони. Відчуття, що ось-ось, саме зараз, в цю мить, я можу померти – це, напевно, найбільш непередаване за глибиною жаху відчуття. Я пробіг повз того хлопця в мотоциклетному шоломі, краєчком ока позначивши калюжу крові, що витікала з-під шолому, та майже пірнув у безпечну площину, притулившись до шматків фанери, жесті, різноманітного будівельного сміття поряд із такими ж скоцюрбленими, але все ще живими та боєздатними тілами.

Навколо досі чинився хаос. Єдині, хто діяв більш-менш злагоджено – медики. Поранених відносили постійно. Волочили, взявши за руки, несли вчотирьох разом із бійцями, несли, поклавши на щити так, що ноги тяглися по землі, але виносили. Цим людям також було страшно, але вони працювали під вогнем. Я не знаю, начебто, окрім тієї дівчини-волонтера, медиків ВОНИ не чіпали більше.

Деякі з наших бігали або напівповзли, як я, вкрившись щитами. Деякі нічим не прикривались. Деякі були навіть без касок. Різні люди були там у той ранок, у зоні обстрілу. Але тепер всі вони – мої друзі. Не ті, хто по-філософському розмірковував про тактику та стратегію ведення вуличних боїв, попиваючи пивко перед комп’ютерами, а ті, підошви взуття котрих залишали криваві сліди на землі Києва у той страшний День Крові. Я не знав їх за 5 хвилин до розстрілу і не знаю як їх звати, де вони зараз, звідки вони, чи лишилися вони живими, але вони – мої найліпші друзі. Неможливо не рахувати другом людину, чиє плече впиралося у твоє, коли поряд клацали постріли і навколо лежали вбиті та поранені. Неможливо.

Ще один, перебігаючи до нас, отримав кулю в плече. Поранення легке, він добіг, але дуже сильно хльостала кров. Я та ще один боєць почали відтягувати його потихеньку назад, у напрямку наших основних укріплень, до медчастини. Дуже незручно вести людину, дивлячись уперед та нахиливши вперед тулуб, але при цьому на межі неприродного з точки зору фізіології зламу відставляти руку назад, прикриваючи своє тіло щитом. У цей момент і мій щит пройшов бойове хрещення, я відчув легкі удари в нього, коли кулі проходили наскрізь і летіли далі, не зачепивши, на щастя, нікого з нас.

Ми дійшли, доповзли, добігли. Тут було тихіше, спокійніше, хоча з усіх сторін лунали стони та крики. Але сюди не долітали кулі. Хоча, заради справедливості варто відзначити, що вогонь з ЇХ боку значно стих. Стрекіт автоматів майже зник, дошкульні поодинокі снайперські постріли чулися набагато рідше. Я з бійцями приніс ще двох мертвих (один у шию на виліт, іншому в груди) та пішов шукати свого друга. Кадри 41-го року, швидше за все, виглядали б приблизно так само (якщо прибрати сучасні будівлі). Всюди вогонь, то острівці, то великі вогнища, калюжі крові, полоси крові там, де тягнули полеглих, нерухомі люди, барикади, розкидане сміття, каски, щити, палки, розбиті пляшки, випалені чорні острівці від коктейлів, дим над містом, мозок просто інколи відмовлявся сприймати весь цей сюрреалізм.

Спогади переповнюють мене, я буквально нашпигований ними, голова вибухає, але я зупинюсь. Все одно, описати так, як це зміг би талановитий письменник, не вийшло. Просто сьогодні я вийшов в Інтернет, приїхав додому та вирішив трохи описати той страшний, просякнутий кров’ю день.

І наостанок. Друга, з яким я там був, звали Олег Ушневич. Його застрелив снайпер на Інститутській. Звали. Я відмовляюся у це вірити.

Вічна всім пам'ять!

Джерело: durdom.in.ua

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

http://moipechi.ru/ колпаковая кирпичная печь на два этажа.

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru