Молотоff

Гасла протесту:
Cолідаризуватися треба з тими, у кого стріляють, а не з тими, хто стріляє А. Камю
Свобода - це, в першу чергу, не привілегії, а обов’язки А. Камю
Ті, хто роблять революцію наполовину, риють собі могилу. Сен-Жюст
Життя має дві форми: гниття або горіння!
Взаємодопомога – фактор еволюції. П. Кропоткін
Свобода неподільна: її не можна обмежити, не вбивши її цілком. М.Бакунін
Вільною людина може стати лише через свободу інших людей
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
Революція неймовірна, тому що вона справжня. Гасло 1968 року, Франція
Мета бунту - перетворення. Альберт Камю
A+ A A-

Атентат Миколи Лемика на емісара ГПУ

Біля радянського консульства у Львові 21 жовтня 1933-го об 11.30 зупинився молодий чоловік у чорному костюмі. Мав зріст вищий за середій, був русявий, ставний. Подзвонив у двері. Коротка розмова з черговим.


–Зачем вам нужен консул – запитав той.

–У справі виїзду в радянську Україну, – відповів.

У книзі відвідувачів підписався "Дубенко". Кур'єр консульства Іван Джуґай провів відвідувача до приймальні консула. Там інший службовець згодом запросив його до кабінету.Того дня прийом замість консула проводив працівник Державного політичного управління Олексій Майлов. Офіційно він у вересні 1933-го обійняв вакантну посаду секретаря консульства. Насправді ж був професійний чекіст і за особистим розпорядженням Йосипа Сталіна інспектував радянські консульства в Європі. До Львова прибув для перевірки розвідувальної роботи консуляту.

–Я хотів би говорити з паном консулом, – сказав відвідувач.

–Пожалуйста, говорите, я – консул.

–Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

–У вас там есть родственники?

–Так, маю сестру.

–Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Відвідувач потягнувся до внутрішньої кишені піджака. Замість листа натренованим рухом вихопив зарядженого револьвера.

–Це тобі від Організації українських націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання! – і двічі вистрілив у Майлова.Той упав на підлогу. Згодом експертиза встановила, що обидва постріли були смертельні: в голову й серце. Нападник думав тікати, як у дверях з'явився кур'єр Джуґай. Хотів одразу зачинити кімнату.

–Руки вгору! – крикнув той і вистрілив.

Куля пробила шибку в дверях та поранила Джуґая в праву долоню й ліве плече. Хлопець вийшов із револьвером у руці в коридор. Серед службовців і відвідувачів почалася паніка. Намагався вийти з будинку, відчинити вхідні двері, але не зміг – на них був установлений спеціальний автоматичний замок. Тоді зачекав на поліцейських і без опору здався. Коли ті пізніше запитали, чому не відстрілювався, відповів:

–Не було наказу стріляти по польській поліції.

Його вивели на вулицю й заштовхнули в авто. "Після секції (розтину) тіло вбитого Майлова віддадуть офіціяльно консулові, – писала 24 жовтня 1933-го львівська газета "Діло". – Похорон Майлова (покійний мав 23 роки, походив із Москви, був сином робітника та приїхав до Львова тому три тижні) відбудеться з належними почестями. На приказ московської влади тіло Майлова забальзамують і відставлять до Москви дорогою на Шепетівку та Харків".

Наказ учинити замах на радянського консула у Львові дав крайовий провідник ОУН Степан Бандера. Причина – привернути увагу світу до штучного голоду, влаштованого комуністичним режимом в Українській СРР. Підготовкою опікується бойовий референт Крайової екзекутиви ОУН 26-річний Роман Шухевич, псевдо – "Дзвін". Вона триває кілька місяців. Із орендованого навпроти консуляту помешкання розвідка ОУН постійно наглядає за будівлею. Збирають відомості про розклад роботи, охорону, переміщення для службовців і відвідувачів. Щоб отримати докладнішу інформацію, агенти ОУН відвідують консульство під приводом виїзду до УСРР. За дорученням Шухевича побував там і художник Роман Сеньків. Він склав точний план будинку й навіть намалював портрет віце-консула Михайла Голуба.

Виконавця замаху Шухевич добирав зі своїм помічником 27-річним Богданом Підгайним, псевдо "Бик", випускником Політехнічного інституту в Данціґу. Вимоги до бойовика: має бути інтелігентний і з міцними нервами. Він мусить не лише вчинити замах, а й здатися живим в руки польської поліції. А найголовніше – гідно триматися під час судового процесу. Шухевич і Підгайний зустрічаються з відібраними підпільниками. Кожному ставлять запитання: "Чи готовий зголоситися на роботу, з якої нема повороття?" Дехто погоджується відразу, але таким дають тиждень на роздуми. Коротку відповідь "так" або "ні" мають надіслати листом на адресу Львівської політехніки для Ксаверія Брудаса – під цим ім'ям ховався Шухевич. У визначений день назбиралося кількадесят листів із відповідями. У 75% із них стояло "так".

Жереб випав на 18-річного студента першого курсу математично-природничого факультету Львівського університету Миколу Лемика, сина бідного селянина з-під Львова. При виборі зважили і на його вік: він ще не досягнув повноліття – воно наставало в 21 рік. Отже, не міг бути засуджений до смертної кари.

"Спокійно прийняв Микола вибір і почав ладитися до атентату, – пише у спогадах Богдан Підгайний. – Мав ще те вбрання, в якому здавав матуру (випускні іспити в гімназії. – "Країна"). Дуже дешевеньке, але чорне. В ньому він міг виступати на розправі (суді). Сам вже мусів пришити собі нагрудну внутрішню праву кишеню, якої чомусь у нього не було, лише зліва, де мав тримати пістолю і витягнути її, немов документи, бо він був лівак. Черевики в нього були майже зовсім подерті, і він почервонів і запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо, коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і скарпетки. А він просив іще, щоб черевики його подерті відіслали додому, бо батько направить і зможе ще в них ходити… Я побачив лише, як Роман нагло (раптово. – "Країна") відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю".

Шухевич дав Лемикові револьвер марки "Орґіс" і набої. У стрільбі хлопець вправлявся в лісі біля свого села. Перед замахом із ним зустрівся Степан Бандера, тодішні псевдо – "Баба", "Лис", "Степан", "Степанко". У Личаківському парку проговорили кілька годин – про політику, голод в Україні. Бандера напучував Лемика, як має поводитися на суді – а про це писатимуть світові газети, – як має пояснити мотиви замаху. Він не повинен допустити, щоб охорона консульства, яка складалася з енкаведистів, застосувала проти нього зброю. Бо тоді замах представлять як звичайний черговий теракт. Він має дочекатися поліції й дати себе заарештувати.

Останню ніч на волі Лемик провів у готелі "Народна гостинниця". Туди його провели Шухевич і Підгайний. ­"Микола був веселий, – згадував Богдан. – Багато ми тоді вже не говорили, бо все було умовлене, пляноване, договорене. Микола мав вчинити смертельний постріл у представника большевицького режиму як протест проти голодової смерти мільйонів братів в Україні, мав боронитися аж до приходу польської поліції і віддатися живим в її руки". Дійшовши до "Гостинниці", попрощалися. Лемик пішов до себе в номер.

–На приказ ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю, – заявив Микола Лемик на суді.

”Високий, добре збудований, сильний юнак, блондин, у чорному вбранні, народився 4 квітня 1915 року, греко-католик, студент першого року університету”, – описувала львівська газета ”Діло” 18-річного Миколу Лемика (на фото в центрі). 21 жовтня 1933-го він убив секретаря радянського консульства у Львові Олексія Майлова. Знімок зроблено під час процесу у Львівському окружного суді 30 жовтня 1933 року

Він відбувався у Львові 30 жовтня 1933 року і тривав один день. Посилені загони кінної та пішої поліції патрулювали вул. Баторія, де була будівля Львівського окружного суду, та прилеглі до неї вулиці. На вході до суду – суворий контроль квитків. Такі посилені заходи охорони були спричинені чутками, що ОУН готує новий замах на "совєтів". У залі суду – високі чиновники з місцевої державної адміністрації, особи, відповідальні за службу безпеки, українські політики в Польщі, представники провідних польських і закордонних ЗМІ.

Батько Миколи Лемика звернувся з проханням стати захисником сина до відомого львівського адвоката Степана Шухевича – дядька майбутнього головнокомандувача УПА. 27 жовтня 1933-го газета "Діло" повідомила: "До оборони Лемика зголосяться всі львівські адвокати-українці без огляду на свої політичні переконання, від адвокатів-соціялістів і радикалів через УНДО до католиків і безпартійних включно. Має це бути маніфестація негативного відношення всього українського громадянства до теперішньої політики СРСР супроти українського народу". А наступного дня в "льокалі" колишнього кооперативу "Земля" зібралися найкращі українські адвокати Львова, обговорювали лінію захисту Миколи Лемика. Зійшлися на тому, що він і захисники не заперечуватимуть факту вбивства, але мають довести, що мотивом були злочини комуністичної влади в Українській СРР. Тобто Микола Лемик покарав радянського посадовця за мордування свого народу. Схожої лінії дотримувався адвокат Самуїла Шварцбарда, який 1926 року застрелив у Парижі головного отамана Симона Петлюру. На суді він добився виправдання для вбивці, доводячи, що той мстився за єврейські погроми в Україні. Що ж до Джуґая, то Лемик не хотів його вбивати чи поранити, третій постріл зробив у стані афекту.

Вирішили, що підсудного захищатимуть вісім адвокатів. Цієї ж ночі в їхніх будинках поліція провела труси, шукаючи додаткових доказів. А на початку засідання прокурор Юліян Прахтель-Морав'янський виступив із клопотанням, що така велика кількість захисників перетворює процес на політичну демонстрацію. Після короткої наради суддя постановив допустити до розгляду двох оборонців Лемика. Ними стали Степан Шухевич і Володимир Старосольський. З огляду на поганий стан здоров'я останнього його заступником призначили Степана Біляка. Зрештою, захищали всі троє. За рік до того, 1932-го, СРСР і Польща підписали договір про ненапад. Тож на суді над Миколою Лемиком польська сторона прагнула всіляко продемонструвати лояльність до радянської. Щоб не злити її представників, суддя не допускав згадок про більшовизм, комунізм, становище в Українській СРР. Доктор Володимир Старосольський, аби наголосити на мотивах замаху, запитував підзахисного: "Чи ви знали про те, що цілий ряд визначних комуністів-українців скінчили самогубством? Чи ви знали про розстріляння в УСРР цілого ряду визначних українців, навіть комуністів? Чи ви знали про голод в УСРР?" Суддя відразу відхиляв ці запитання.

Віце-консул СРСР у Львові Михайло Голуб виступав як свідок. "Літ 34, москаль, "релігії нікакой", – описує його у звіті про суд репортер газети "Діло". – Обличчя типічне для московського комуніста, зате одяг першої західно-европейської "буржуазної" елєґанції. Складає не присягу, а "торжествєнноє обєщаніє". Він не знав ні польської, ні української, якими вівся суд, тому говорив російською, а перекладач тлумачив. Розповів, як відбувся замах. Адвокат Степан Біляк цікавився в дипломата: на якому правному акті базується приналежність України до СРСР, ким був Скрипник, хто такий Хвильовий? Запитання суддя відхилив, тож вони залишилися без відповіді.

Під час перерви до Миколи Лемика підійшов Роман Шухевич і прошепотів:

–Ви вбили іншу людину – Майлова, в сто разів гіршого, ніж Голуб. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну.

Підсудний зізнався, що наказ учинити замах, зброю та інструкції отримав від провідного діяча ОУН Ксаверія Брудаса. Та коли Лемика запитали, чи знає він його особисто і чи зможе впізнати, відповів негативно. Прокурор вимагав для підсудного розстрілу. Мовляв, скоїв подвійний злочин: окрім убивства, під загрозу поставив приязні відносини між СРСР і Польщею. Вердикт суду – довічне ув'язнення.

Член ОУН Петро Дужий якийсь час сидів із Миколою Лемиком у політичній в'язниці "Святий Хрест" у центральній Польщі. Згадував, що той був приємний і життєрадісний. Якось жартома спитав його:

–Коли ж, Миколо, йдеш на волю?

–З неділі, – відповів Лемик усміхаючись. – Щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!

Після нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939-го польська поліція почала переганяти засуджених на схід. Під час етапу Лемик із товаришем скинули кайданки й утекли. Миколу при цьому було поранено. Він дістався українського села, підлікувався, якийсь час учителював. Потім зв'язався з Проводом ОУН (Бандери) у Кракові. Там познайомився й у серпні 1940-го одружився з Любою Вознюк, рідною сестрою дружини одного з братів Степана Бандери – Василя. Після вибуху радянсько-німецької війни Лемик очолив Середню похідну групу ОУН (б) на Східну Україну. Став крайовим провідником ОУН на східноукраїнських землях. Любов Вознюк згодом згадувала, що міг залишитися в Галичині й не наражатися на смертельну небезпеку, пов'язану з цим походом. Але рвався на Схід:

–Я ж за ту Україну відсидів стільки!

Його кінцевий пункт призначення – Харків. Дістатися туди не встиг: у жовтні 1941-го Миколу Лемика заарештувало гестапо в Миргороді на Полтавщині. І там же його розстріляли.

"Український Громадський Комітет рятунку України у Львові подає до відома всього українського громадянства поза межами Совітського Союзу, що день 29 жовтня 1933 р. призначив днем національної жалоби і протесту з приводу голоду та інших жахливих подій на українських землях у Совітському Союзі. Того дня в усіх церквах на українських землях у Польщі відбудуться за дозволом і згодою церковної влади Богослуження в наміренні українського народу, що проживає під комуністичною диктатурою, а крім того, панахиди за померших наслідком політичного більшовицького гнету і голоду. В часі Богослужень будуть виголошені відповідні проповіді про лихоліття українців у Совітському Союзі.

Того самого дня після Богослуження мають відбутися сходини чи збори в усіх наших громадських установах по містах і селах, на яких будуть виголошені реферати і відчити про положення на Радянській Україні. На всіх зборах і вічах як по містах, так і по селах треба ухвалювати резолюції з протестом проти більшовицького насильства та руйнування нашого народу. День національної жалоби 29 жовтня має українське громадянство провести в пості, а по церквах, на зборах, на сходинах і на вічах складати добровільні датки на орґанізацію акції допомоги"Із комунікату "День національної жалоби і протесту", який 12 жовтня 1933 року видав Громадський комітет рятунку України у Львові. Його утворили організації та партії Західної України, коли почали надходити звістки очевидців і свідчення втікачів про катастрофічний голод в УСРР. Створені на місцях повітові комітети збирали гроші та продукти для голодуючих, передусім збіжжя. Організовували віча-протести і демонстрації. Та радянський уряд офіційно заперечував факт голоду і відмовився від будь-якої допомоги.

Автор: Ярослав ФАЙЗУЛІН, кандидат історичних наук

Джерело: Gazeta.ua

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru