Молотоff

Гасла протесту:
Людина приречена бути вільною Жан-Поль Сартр
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Взаємодопомога – фактор еволюції. П. Кропоткін
Життя має дві форми: гниття або горіння!
Це в них покарання, а в нас повага і авторитет. Нестор Махно
Коли інші права сплюндровані, право на повстання стає безспірним. Томас Пейн
Все або нічого! Л.М. Толстой
Свята людина-єдиний дійсний революціонер у цьому світі. О. Шмеман
Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає. Д.Донцов
Вільний той, хто може не брехати А. Камю
A+ A A-

Шнурки у них різні. 10 відмінностей між лівими і правими радикалами

В теорії ультраліві і ультраправі щиро ненавидять один одного і постійно ворогують між собою. В українських реаліях вони можуть ходити в один і той же магазин одягу і битися з міліцією, скажімо, на акції на захист Гостинного двору. Сказати, що між радикалами протилежних політичних флангів немає різниці все одно, що говорити про владу і опозицію - "це все одна банда". В чомусь ця теза дуже слушна, в чомусь – вельми сумнівна. Знайти 10 відмінностей між представниками лівої і правої "тусовки" цілком реально. Інша річ, чи такими вже разючими вони будуть? Антрополог: Костянтин Воздвиженський

Відмінність перша: сила vs розум

Якщо лівому активісту трапиться неофіт, то він першим ділом потягне його на яку-небудь дискусію, показ авангардного(але з "правильною" ідеєю) фільму, дасть почитати якого-небудь Герберта Маркузе чи Наомі Кляйн. Словом, знайде привіт зустрітися і поговорити, аби наступного разу зустрітися і поговорити. Правий радикал, скоріше за все потягне на який-небудь вишкіл (приміром, тренування з рукопашного бою) а то й безпосередньо на акцію: трощити нелегальний ігровий заклад, мітинг проти нелегальної міграції тощо.

В цьому мабуть і полягає принципова відмінність "ворогуючих таборів": перші намагаються "воювати" на інтелектуальному фронті, другі – діяти тут і зараз, аби тільки знайти ідеологічне обґрунтування черговій акції.

Причина цьому, мабуть, у так званій "соціальній базі". Ліворадикальними ідеями в Україні здебільшого захоплюються студенти гуманітарних вишів, вихідці із інтелігентних родин, які навіть у школі встигли отримати хорошу освіту, а разом з нею "заробили" окуляри, блідий колір обличчя і худорляву статуру.

Їхні опоненти – навпаки, хлопці здебільшого з гущі народу, вища освіта є далеко не в кожного, проте цілком можливі інші життєві "університети": ПТУ, армія, заробітки за кордоном. Вони у значно кращій фізичній формі, але знаннями не вирізняються, для них бо то не головне, головне, знати, хто сьогодні ворог, а решта – деталі.

Якось був свідком однієї "дискусії", ініційованої київськими троцькістами (чисельність угруповання ніколи не перебільшувало 10 осіб), на яку вони запросили націоналістів. Послідовники "демона революції" намагалися влаштувати сенсацію: мовляв, ОУН на певному історичному періоді спиралася на марксистське вчення, особливо в економічних питаннях і підшукали, треба сказати, сякі-такі тому підтвердження.

"Мала ж бути якась наукова база. В Донцова ж немає чітких економічних програм!", - віщав оратор-троцькіст. Слово взяв "опонент", колишній унсовець: "Ну, що вам сказати, Донцова треба читати…" Тут в нього задзвонив телефон, він відповів: "Та ні, зараз не можу! Де я?! От тут марксисти на дискусію запросили. Та нє, яке стартувати, я ж недавно з тюрми…" Десь на цій ноті пафосна дискусія і закінчилася.

Культ сили. Праві за здоровий спосіб життя

Ексремісти обох флангів прагнуть встановити справедливість, яку кожен розумію по-своєму. Ліворадикал вважає, що для цього треба зовсім небагато – змінити… світ. А як змінити, він знає, недарма ж він стільки розумних книжок прочитав. Звідси ще одна українська "дитяча хвороба лівизни": кожен боєць цього фронту упевнений, що саме він знає кращий рецепт "перемоги над капіталом", "звільнення трудящих", "зупинення глобалізації", хтось поруч іще може теж про це здогадується, але не розуміє вповні.

Тому всі українські лівацькі тусовки розрізнені, малочисельні і маловпливові. Зайдіть на яке-небудь збіговисько анархістів: один назве себе "неокейнсіанцем з синдикалістським душком", другий – лібератрієм, третій, трапляється і таке, анархо-націоналістом. Це при тому, що в усій тусовці ідейних нащадків Махна у кращі часи налічувалося не більше 50 осіб.

У правих все простіше: справедливість можна відновити, якщо знайти винних і "замочити" їх. Винні – жиди, москалі, гастарбайтери, ліберасти, ліваки. Отже, "роботи" знайдеться на щодень. Інша річ, що ніхто з пересічних "нациків" не є впевненим, що колись це закінчиться і ворогів нації не стане зовсім. Схоже, вони живуть за логікою: якщо ворогів не існує, їх варто хоча б вигадати.

Відмінність друга: слово vs діло

Праворадикальна організація живе, доки вона влаштовує якісь акції, "двіжухи". Подивіться – зараз здається, немає жодної протесаної дії, які не намагалася б "приватизувати" "Свобода". Бійка заради бійки – нерідко праві радикали слідують саме цьому правилу, бо "наші вороги проживуть ще довго".

Для пересічного активіста такого руху достатньо портретів Бандери і Шухевича, червоно-чорного прапора і гасла "Слава Нації!" Про ідеологічну нерозбірливість ультраправих говорить хоча б такий факт: культовий у цій тусовці гурт "Сокира Перуна" має такий хіт як "Незгасне полум’я слави", що містить наступні рядки:

Незгасне полум’я слави

загонiв УПА

Хайль! Гордим героям!

Їм мiсце в вiках.

В обличчя бив неспинний снiг, гарячий снiг, кривавий снiг,

За перевалом перевал арiйський воїн перемiг...

Це вже власне не ідеологія, а міфологія: "хайль" армії, яка воювала проти нацистів і бійці якої не мали на меті воювати за "арійські цінності". Та коли ти щодня воюєш за "чистоту нації", тобі просто не до того, щоб розбиратись в ідейних питаннях. Та й рівень освіти часом цього просто не дозволяє.

Інша річ – "ліваки". Тут ідейну чистоту плекають настільки, що часу на акції просто не залишається. Ліворадикали "продинамили" фактично усі більш менш значущі політичні події у країні. Вони не вийшли на Майдан, бо як вони, ідейно чисті опиняться поруч з "фашистськими", "буржуазними" і "компрадорськими" партіями?! Ні, краще провести позачергову дискусію про антиглобалізм. Або написати пост (майже пряма цитата з уже неіснуючого "Київського порталу лібертарних ініціатив"): "Как хорошо, что протестующие применяют барабаны. Теперь и в Украине есть такая форма протеста".

Коли 1 травня у Німеччині "ліваки" влаштовують масові побоїща з поліцією, київські, наприклад, анархісти, теж часу не гають і влаштовують зокрема такі "масштабні" акції: "Устроли хэппининг на газоне, запускали воздушного змея, распивали лимонады и угощали прохожих анархическими печеньками", - йшлося в одному з першотравневих звітів. А все тому, що наші "ідейно" правильні анархісти ніколи не підуть на спільну акції з троцькістами, маоїстами, автономами, комуністами – ідейна чистота постраждає.

Відмінність третя: принциповість vs конформізм

Радикалізм – хвороба молодих. Але від того не менш цікаво спостерігати, як складається доля вчорашніх активістів революційних організацій. Найсмішніше це виглядає в лівих: абсолютна більшість моїх знайомих, хто зараховував себе до лівих 10-15 років тому зараз працюють маркетологами, копірайтерами, кріейторами у досить таки престижних міжнародних компаніях, здебільшого у мережевих рекламних агенцій.

Тепер зрозуміли, чому в нас реклама така безкомпромісно-революційна? Її роблять на замовлення "монстрів капіталізму" вчорашні послідовники Че! Решта "тусовки": або у міжнародних правозахисних структурах, знову таки нерідко на грантах "злого генія капіталізму" Джорджа Сорроса, або, що в даному випадку найчесніше, - у науці.

У правих картина інша: більшість залишається на непрестижних роботах і чекає національної революції, яка їх зробить таки "білими господарями", меншість – ті, кому поталанило, потрапляють у політику: "сидять на зарплаті" у районних осередках партій, працюють помічниками депутатів, у партійній пресі.

Рівень конформізму тут дещо інший: вчорашній "наці" може працювати у націонал-демократичній партії, але це зовсім не те, що вчорашній марксист на службі великого капіталу.

Відмінність четверта: романтика vs самоствердження

Якщо говорити про гендерний баланс в українських радикальних тусовках, то дівчата тут рідкість, але чи не кожна – унікальне соціокультурне явище. У правому таборі зустрічаються активістки двох типів: тупуваті пацанки, яких можна знайти і в "безідейних" гопницько-криімнальних угрупованнях і горді панни, що мають сентимент до "справжніх лицарів", "принципових чоловіків", "не таких, як всі".

Першим просто подобаються круті (не обов’язково у матеріально-фінансовому сенсі) чуваки, вони прагнуть уподібнитися до них, самі готові дати в пику, вдягаються і виглядають так само як і їхні "партайгеноссе" чоловічої статі.

У свідомості таких "скін-гьол" також сидить бажання покарати усіх "не таких", що часто є наслідком недоліків домашнього вихонання, неповної родини (дівчата, що росли без тата часто ведуться на поганих хлопців саме такого штибу, як праві радикали). У других, назвемо їх "дами серця", геть інший набір мотивацій і очікувань від правого радикалізму.

Це суворі консервативні дівчата, які принципово не вживають алкоголю і цигарок, вибагливі до себе і оточуючих, тому їм імпонує нацистський аскетизм, естетика забороненого і максималізована категоричність: хто не з нами, той проти нас. Звісно, такі дівчата не забруднять рук об ворогів нації, але носитимуть у в’язницю передачі своїм побратимам, а може й навіть дочекаються їхнього виходу на волю.

Зовні українські ліві активістки не відрізняються від європейських "аналогів". Строкатий, неформальний вигляд, жодної шкіри чи хутра, екологічні тканини, в’язані шапочки, безформенні светри, потерті джинси. Такі собі прибульці в українське середовище, зіпсоване гламуром.

Найщасливіша "лівачка" - та, що має нагоду більшість свого часу тусити десь у Європі: там і у сквотах пожити можна і відкрито виступити на захист геїв і лесбіянок, а головне жити за нормальну стипендію і не паритись. Дівчина з лівої тусовки в Україні – це як столична пані у провінції: їй тут все не так, навколо одні жлоби і гомофоби і взагалі український соціокультурний простір затісний, щоб вмістити таку "позаформатну" громадянку.

У "революцію" такі дівчата приходять здебільшого самотужки, а не за покликом романтичних почуттів. Все починається як правило із захоплення авангардним мистецтвом, артхаусним кіно – з відповідних заходів до "ліваків" - пряма дорога. До того ж 100% вона – інтелектуалка, їй є що сказати під час тривалих дискусій. Чимало серед "лівих" дівчат переконаних феміністок, трапляються й прибічниці поліамурності (вільне кохання без жодних зобов’язань і заперечення шлюбу), а також лесбіянки. Перші – приходять ідейно, другі – просто акцентуйовані особи, що шукають нових форм для епатажу.

Сповідуючи free love вони, насправді, зазвичай ведуть доволі стриманий спосіб життя. Треті просто знаходять толерантне середовище, хоча ідеями соціальних перевтілень цікавляться мало.

Відмінність п’ята: конспірологія vs шизофренія

Радикалам властиво підозрювати всіх і кожного, особливо у своєму середовищі. У лівих з цим трохи простіше: якщо їх бодай трохи потріпала міліція чи СБУ, вони будуть шукати серед себе "стукача" і можуть взагалі звести нанівець свою і без того не геть яку бурхливу діяльність, аби тільки убезпечитися від "провокаторів".

На побутовому рівні вони увесь час підловлюють одне одного на якихось порушеннях норм лібертарних норм. Вийшов з трамваю, подав дівчині руку – ти що, сексист? Сказав просто лайливе слово "підарас" - ти що, гомофоб? Не перейшов з російськомовним співрозмовником на російську – ти що, націоналіст? Щоправда, це говорять здебільшого жартома, але день такого спілкування незвичну людину може травмувати надовго.

У правих коло підозрюваних ширше. Тут теж побоюються і постійно шукають "кротів" зі спецслужб. А також: "жидів", "червоних агентів" (від лівої тусовки), ліберастів і тп. Буває, що підіп’ють якось два нацика, почнуть відверту розмову, а тоді один подивиться в очі товаришу та й скаже: "От поклянись мені, що ти не жид!"

З таким набором штампів ворогів довго шукати не треба. Якось стояв на Хрещатику і чув розмову двох типових ультраправих. Зайшлося за якогось там не вельми надійного товариша, і тут же співрозмовник видає діагноз: "Та він же кагебіст, хіба ти не знав, Олексо?!" За хвилину згадують когось іншого: "А, цей жидок?!" Ну й далі вся розмова в такому ключі – такий собі базар тіток з ринку, тільки ідейно забарвлений.

Відмінність шоста: місцеві проблеми vs "міжнародна солідарність"

Правим придумати привід для акції – елементарна справа. Зараз з подачі "Свободи" це взагалі доведено до автоматизму: щойно десь якась заваруха – прапор у руки і гайда на захист нації. А що там за причина: футбол, Київрада чи навіть страйк донецьких шахтарів – питання другорядне. Грати біцепсами – улюблена розвага правих. Була б форма, а зміст якийсь вигадають. Є тільки один нюанс: праві захищають націю тут і зараз, зовнішньою політикою цікавляться мало – так, хіба коли російське посольство попікетувати.

Лівих, навпаки, найлегше підняти на пікет якогось посольства. Бо висловлювати солідарність з латиноамериканськими революціонерами, курдськими сепаратистами, поминати жертв Брейвіка – це правильно, так ліваки за кордоном роблять. А от когось підтримати в Україні – тут наші ліваки потонуть у дискусіях.

Активісти відомої лівої студентської профспілки "Пряма дія" "на знак солідарності з європейськими колегами тримали в руках плакати із закликами підтримки протестів в Австрії, Німеччині та Греції". На Заході протестували проти болонської системи освіти

Можливі тільки два винятки: захист геїв, це теж з огляду на євроліваків правильно. І боротьба проти забудов, бо це боротьба проти корпорацій і за екологію одночасно. Але, за іронією долі, ці ж мітинги полюбляють і "фашисти" і опинитися з ними по один бік барикад. А це вже вагомий аргумент знайти привід обламатись і обламатись.

Відмінність сьома: чистий креатив vs військова тактика

Українські реалії такі: у силовому протистоянні, себто у бійці, праві завжди переможуть лівих. Задавлять і числом і вмінням. Бо наці тренуються і вміють махати кулаками. Ліваки час від часу теж кажуть: треба і нам почати качатись, організувати "червоних скінів" (на Заході і в Росії вони реально існують – такі собі загони антифашистської самооборони, в Україні – здебільшого частина радикальної міфології).

Але коли там качатись. Якщо сьогодні семінар, завтра – колоквіум, післязавтра – антифашистський кіноклуб, а післяпіслязавтра - дискусія анархістів з автономами?

Зброя ліваків – творчість. Вони можуть організувати яскравий флешмоб, концерт, намалювати красиві креативні графіті. Наці, коли беруться до чогось подібного – виходить тупо і "топорно". Натомість накрити нічний клуб, де грає який-небудь антифа-панк-гурт і розкидати чисельно більших, але неорганізованих "червоних зараз" в них вийде "красиво", за всіма законами міської війни.

Відмінність восьма: кримінал vs подвійна мораль

Ідеологія правих, що має під собою ніцшеанські підвалини, звільняє ї носіїв від моральних вагань. Побити, а то й вбити "жида" чи "нігера" - це навіть, за їхніми уявленнями, шляхетно. Питання тільки: мочити прямо зараз чи дочекатись національної революції. А мати про собі зброю, бодай холодну – це правильно для "справжнього мужика". Тому опинитися на лаві підсудних і отримати чималий термін для правих – річ звичайна, та це й не унікальний український, а світовий тренд.

Лівим українським революціонерам властива подвійна мораль: вбивати мають право тільки їхні ідейні побратими. В уяві пересічного лівака палестинські терористи, латиноамериканські партизани – ведуть безкомпромісну героїчну боротьбу. А от американська чи ізраїльська воєнщина, на їхню думку – це абсолютне зло, вони вбивають людей, справжні неофашисти. Самі ж українські послідовники Че Гевари рідко коли порушують "буржуазні" закони і потрапляють до міліції хіба на кілька діб після якоїсь акції протесту. Але від того їхня впевненість, що саме вони є ворогами режиму №1, анітрохи не зменшується.

Відмінність дев’ята: бренди vs тренди

Правий і лівий радикал запросто можуть зустрітись на… шопінгу. Адже обидва табори мають сентименти до напіввійськових прикидів, певних брендів: наприклад, взуття бренду Мартінс полюбляють молоді революціонери усіх мастей. Просто наці носять білі шнурки, а їхні ідейні вороги – червоні.

Загалом всі справжні революціонери – вороги суспільства споживання. Але це в теорії. Українські радикали заморочуються над споживанням як не кожен яппі. "Це пиво пити не буду, воно жидівське", - доводилося чути від одного наці, який принципово не вживає напоїв компаніям, що належать євреям. "Я не купую техніку німецьких компаній, які в роки Другої світової використовували рабську працю остарбайтерів", - каже розбірливий "лівак". Хоч причини ніби й ідейні, а суть та сама, що й в гламурної тьолки, яка гребує вдягнути сукню торішньої колекції.

Відмінність десята: "обраність" vs "сектантство"

Всі радикали вірять, що колись прийде час, спалахне революція і все зміниться так, як вони бажають, як вчать великі теоретики. Однак, спливають роки, а людей в тусовці не прибуває. І на якомусь етапі у свідомості полум’яного революціонера настає злам, він починає ненавидіти той самий народ, в ім’я якого він ніби й збирається боротися усе життя.

У правих для цього є зручна термінологія – "козаки" і "свинопаси", яка підводить базис під власне неробство і зневагу до суспільства, яке все ніяк не дозріє до національної революції. Це дає якесь відчуття обраності, бо ти ніби знаєш всю правду: про єврейську змову, винятковість своєї нації, а вони – свинопаси, ні.

Для українських "ліваків", що на рівні гасел змагаються за права трудящих, самі трудящі найменш цікаві. Ну що може розповісти аспірант-лібертарій шахтарю чи металургу, а головне, що той зрозуміє зі спіча революціонера: про контркультуру, відчуженість спільнот при капіталізмі, сексизм, нерепресивну педагогіку, індімедіа?

Якби не інтернет, українські ультраліві, можливо, й взагалі зникли б як вид. Але віртуальний простір створює чудову можливість для створення ілюзорного світу, що складається з лівацької форми, яка вже давно не париться змістом. Читай собі стрічку новин і гнівно обурюйся розстрілом робітників у Казахстані, висловлюй солідарність з перуанськими повстанцями, поширюй фотки анархістських погромів у Греції – ось вона нелегка боротьба українського лівого радикала!

Джерело: texty.org.ua

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru