Молотоff

Гасла протесту:
Народи відновляються лише в боротьбі. Джузеппе Мацзіні
Все або нічого! Л.М. Толстой
Права не просять - права беруть. П. Кропоткін
Ми не боїмось руїн. Ми несемо новий світ в наших серцях. Цей світ шириться і в цю хвилину. Буенавентура Дурруті
Революція - єдина форма безпосереднього самоврядування С. Дацюк
Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. М.Бакунін
Свята людина-єдиний дійсний революціонер у цьому світі. О. Шмеман
Ті, хто роблять революцію наполовину, риють собі могилу. Сен-Жюст
Це в них покарання, а в нас повага і авторитет. Нестор Махно
Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами негідники. Т. Карлейль
A+ A A-

Прокляття еміграцією, або чому наші емігранти ненавидять свою країну?

Розподіл українців на емігрантів і «місцевих» куди глибший і серйозніший за вигадане політиками протистояння між східними і західними регіонами всередині країни. Хоча реальних підстав для виїзду за кордон меншає з кожним роком, престижність «іншого» життя породжує в українській провінції синдром no future. І наші друзі тікають з «цієї країни», залишаючи нас наодинці з корупцією, гопніками, злочинцями, шансоном та всім іншим, що вони так не люблять, але змінити не наважуються...

У давній Русі був такий звичай: русичі до певної міри ізолювали людину, яка побувала у чужих країнах, не дозволяли своїм дітям спілкуватися з нею і взагалі ставилися до мандрівника з підозрою.

Філологи кажуть, російське слово «странный» походить саме з цього феномену – відчуженості і дивакуватості земляків, що пожили якийсь час на чужині. Звичайний середньовічний забобон, яких в ту пору не бракувало. Якби не одне відчутне «але»…

Минули віки, відкрилися кордони і фантастично прискорився транспорт, але співвітчизники, що побували за кордоном з того не стали менш «странными», тобто дивними.

Причина перша: конфлікт з реальністю

Про земляків, які побували за межами країни, можна видавати поважних розмірів збірки анекдотів. «Ок, я візьму тролейбус», - каже тобі oднокласник, який пару років тому поїхав на навчання у Штати, і тобі стає трохи не по собі…

«Я не маю права сперечатися з тобою, бо ти успішніший за мене», - каже інший, що теж недавно прибув із заокеанської подорожі, а ти роззявляєш рота: ну що на це скажеш?!

Відмовляєш колишнього киянина, що років з 10 живе у Парижі, уникнути прогулянки Хрещатиком у День міста: мовляв, штовханина і бруд, на що той тобі каже: «Але ж муніципалітет має подбати про мою безпеку».

«Ні, я цього літа до вас не приїду, - каже мешканка Мурманська своїй поліській бабусі, - У вас там все затопило і бандерівці по вулицях ходять».

Почути такі дурниці від американця, француза і чи росіянина, який ніколи вжиття не перетинав українського кордону – річ природна. А от що робиться із земляками, з якими ти ще вчора говорив, як зі своїми, коли ті повертаються з-за кордону?

Багато хто з емігрантів думає, що повернутися завжди можна і зробити це легко. Але, по-перше, мало хто повертається, по-друге, адаптуватися тут не так вже й просто. Не кожному вдається без стресів повернутися додому, не виглядати «странным» в очах земляків, прийняти реалії, які до еміграції були для тебе звичними, а тепер шокують на кожному кроці.

І багато з тих, хто відчув цю дисгармонію, квапляться світ за очі знову перетнути кордон і повернутися до інших реалій, тобто емігрувати назавжди. Але ж причина «їхати» може стати і причиною «залишитися» - бо справа не в «успішності» і не в «муніципалітеті»...

Можливо, те, що спричинює «культурний шок» - насправді є «суспільним договором», і якщо цей договір тобі не подобається, то не треба тікати туди, де інші «успішні» й інші «муніципалітети». Треба просто самому спробувати змінити своє життя.

Причина друга: не «ця», а наша країна.

Перебудова 80-х добряче струсила усім нам мізки: так, що, кажучи мовою медицини, залишкові явища даються взнаки доволі відчутно. «Чорнуха» в кіно, щоденні викриття у пресі і відкриті врата західного «раю» викликали в багатьох з нас сором, а то й ненависть до власної країни і захват від всього іноземного.

Відтоді еміграція стала «справою честі», а не ганебною втечею, як це малювала радянська пропаганда. Дивним чином, але показова, набута неприязнь до своєї країни пережила СРСР і перебудову і перекинулася на незалежну Україну. Нашій країні неможливо навішати «собак», які мав на собі небіжчик Союз, але зневага у колективному підсвідомому до «цієї країни» залишилася.

Націонал-демократичні потуги підняти престиж державі, заклики «купувати українське» та інші патріотичні заходи гинуть десь у міщанській задусі і обивательських комплексах, виражених у фразочках штибу «не ту країну Гондурасом назвали» або «яка країна, такі й теракти»…

Ну й квінтесенцією зневаги до власного дому стає: «Що мені ЦЯ країна дала, тут нічого робити». Під цим гаслом з України виїхала не одна тисяча емігрантів, упевнених у своїй правоті. Нікому запитати у відповідь: «А що ти зробив для НАШОЇ країни, чи добре шукав заняття для себе?»

Такі емігранти - найбільш неприязні не лише до самої України, але й до співвітчизників.

Це вони люблять звідти писати нам, як облаштувати Україну.

Це вони закликають нас розбудовувати громадянське суспільство, проводити реформи, сповідувати ліберальні цінності, агітують за подвійне громадянство.

Коли вони жили тут, то - як правило - й не здогадувалися про таку необхідність.

Хоча, якщо вони так добре знаються на цих матеріях, то хіба не знайшлося б таким людям місця у місцевих громадських організаціях, політичних партіях, органах самоврядування? Чому б їм не стати українськими політиками, яких вони так завзято критикують?

Останнім часом більшість з тих, хто залишає Україну – це мешканці невеличких містечок. Саме там, здається, «нічого робити». Але якщо поглянути на нашу провінцію досвідченим, ринковим, «західним» оком, то саме там роботи хоч відбавляй.

Робить свої перші кроки зелений туризм, сфера послуг знаходиться у зародковому стані, зношується і потребує оновлення інфраструктура, розвиваються високі технології – вже кожен сьомий українець користується Інтернетом!

Все це потребує кваліфікованих робочих рук і інтелектуальних зусиль. У 90-х такої можливості не було. Звісно, і зараз існує безліч проблем, але хіба еміграція не примножує їх? У Києві чув від багатьох людей: важко знайти фахівців. Це проблема кожного будмайданчика, офісу, редакції, держустанови – бракує спеціалістів. Навіть українськими медіа часто керують іноземці, як правило поляки і росіяни. Причина проста у нас не вистачає кваліфікованих фахівців.

Заробітки в українській столиці, звісно, не захмарні. Але є речі, про які часто забувають ті, хто говорить про «цю» країну: товари і послуги, вироблені в Україні, примножують її, а не чужий ВВП, податки і зарплати йдуть до українського бюджету, кожен професіонал перетворює «цю» країну на нашу. Такого не робить жоден емігрант.

Причина третя: унтерменш і гастарбайтер.

Українці працюють і на Заході, де панує мульткультурність і політкоректність, і в Росії, де помітно зростають ксенофобські настрої. Банально, але очевидно одне: і там, і там наші емігранти є чужими.

Мільйони наших співвітчизників зазнавали і зазнають приниження ще на порозі консульств країн ЄС. Нерідкісними є випадки, коли - попри декларовану європейську толерантність - права наших співвітчизників брутально порушують.

Про долю українців у РФ годі й говорити: міліцейський терор з приводу реєстрації і звичайно побутова зневага у країні, де слово «хохол» вважається ледь не літературною нормою.

В Україні влада часом буває не менш брутальною, ніж в сусідніх країнах, але є одна істотна відмінність: тут, вдома, ніколи і ніхто не скривдить тебе за те, що на твоєму паспорті зображений тризуб чи за те, що ти українець за національністю.

І ніде так не поважатимуть твою культуру і мову, як у власній країні.

Причина четверта: ми не знаєм, хай німець скаже.

Еміграція – це удар по сім’ї. Навіть тоді, коли виїджає ціла родина, постає питання: а ким почуватимуться наймолодші діти, які матимуть про Батьківщину туманні спогади?

Навіть якщо вони колись і захочуть повернутися в Україну, то приїдуть сюди відчуженими, «странными», як діти української діаспори, котрі цілком серйозно говорять про те, що зголосилися б жити в Україні, якби тут другою державною була… англійська.

Про розірвані сім’ї годі й казати. Кожен українець-емігрант залишає по собі демографічну порожнечу. Чи варті відносно комфортного життя самотні батьки, які змушені доживати віку не бачачи свої дітей і знаючи внуків тільки по фотографіях, і внуки, які ніколи не поїдуть в село до діда. Всі ми бачимо, як стрімко згасає кількість нашого населення. Годі сподіватися на якийсь неймовірний бебі-бум - ми поступово перетворюємося на країну пенсіонерів.

Можливо, ми підемо за європейським сценарієм, коли в нашу країну увіллються мільйони людей зі Сходу і саме вони працюватимуть там, де вже зараз бракує українських робочих рук. Але чи готові ми до цього? Чи не вистачить нам власних сил, якщо ми не шукатимемо кращої долі за кордоном?

Причина п’ята: якщо Батьківщина у небезпеці.

Немає такого емігранта, який не страждав ностальгією і не говорив про «свою Батьківщину» і любов до неї. У мирний час кожен виявляє цю любов на власний розсуд і смак. Але часом буває необхідність відповісти за свої почуття потом і кров’ю.

Війна, стихійні і техногенні катастрофи, масові заворушення – все це застає зненацька, тут і зараз. Не будемо говорити про сиву давнину, згадаймо події 5-річної давнини. Одни знайомий активіст акції «Україна без Кучми» розповідав, як під час помаоранчевої революції з нього насміхалися його закордонні приятелі: «Ти проспав свою революцію», - казали вони йому. А виїхав він бо не вірив у можливість змін.

Ніхто не знав, як обернуться події Помаранчевої революції, але реально впливати на хід подій могли впливати лише ті, хто мешкав в Україні - тут і зараз. Тим, хто виїхав, залишалося тільки стовбичити в чергах до дільниць і збирати гроші, значна частина з яких так і не дійшла до зимового Майдану.

Емігрант завжди поза грою – у критичний для країни час він нічого не може зробити навіть для себе.

Тут і зараз можуть вирішити його долю: чи матиме він право повернутися додому, чи підуть роки заробітчанства до трудового стажу, чи матиме він нагоду купити землю у рідному селі – все це вирішують за нього. Тут і зараз.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Фото

Facebook

Відео

Позиція

Безкарна рівність

Безкарна рівність

Останній “Марш рівності”, що був проведений у Києві 18-го червня 2017 року, дає привід задуматись над вектором розвитку правого руху, а зрештою і над переосмисленням методів боротьби загалом.

Реклама

Реклама

Редакція сайту залишає за собою право не погоджуватись з думкою своїх авторів. Пропозиції та статті надсилайте на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Російська версія сайту: Napalmoff.info

Розроблено вебмайстернею Molotoff-Design
zoofirma.ru

Login or Register

LOG IN

zoofirma.ru